Залишаюcь сам собою


Розділ: « Повернення довжиною в 50 років»

Все прошу Всевишнього «Не дай Господи, на чужині вмерти, тільки на рідній
 землі». Доки чоловік живе, дихає , то все надію має. Маю й я надію...
(з листа бл.отця Петра Вергуна до родини в м.Городок)

Повинно було минути майже 50 років, щоб останки бл.о.Петра Вегуна – Апостольського Візитатора для українців греко- католиків Німеччени змогли повернутися на рідну землю.У 2004 році після беатифікації стараннями і за кошт владики Юліана Гбура, єпарха Стрийського УГКЦ була сподяджена експедиція цілью якої було знайти і перевезти тлінні останки блаженного. В експедиції, яка відбувалася впродовж 14-26 липня 2004 р. взяли участь: о.Тарас Пошивак- канцлер Стрийської єпархії, о.Петро Періг і я, Наталка Хандон-Немировська, дочка Івана Хандона – близького друга о.Петра на засланні, член громадського фонду «Джерело». У кожного члена експедиції були певні обов’язки: о.Тарас мав дбати про те, щоб усі наші дії відповідали церковному законодавству, я про відповідність державному, о.Петро був оператором і відповідав за фото й відеозйомки.

Всі члени експедиції розуміли, яка відповідальність лежить на кожному з нас: терміни були мінімальн (ми мали вкластися в 10 днів – в нас були квитки туди і назад), а виконати ми мали історичну місію. До того ж величезну відповідальність накладало на нас те, що ми мали перевозити блаженного, отож повинні були дотримуватися державного законодавства, й церковного. Але сам Господь і блаженний о.Петро опікувалися нами, ми повсяк час відчували цю підтримку.

Чим Вона була для мене ця поїздка?Ця подорож не була пов язана з безпосередньою моєю роботою, як це було в.о.Тараса. та о.Петра. Я їхала за рахунок своєї відпустки Їхала виконати останню волю о.Петра і заповіт свого батька– допомогти повернутися на рідну землю останкам тепер вже блаженного о.Петра Вергуна.

Я народилась в с.Ангарському, мої батьки були близькими друзями о.Петра, він охрестив мене в цьому далекому Сибіру. Я знала о.Петра малою, приймала участь в його беатифікації, довги роки мріяла про повернення його останків на Україну. Господь дав мені цю можливість і я вважаю неохідним розповісти про цю історичну подорож докладно.

Великою допомогою нам було те, що в Богучанах і Ангарському до сьогодні жива добра пам’ять про моїх батьків – Івана і Лесю Хандонів. Батькові друзі: Марія Півчук, її сини Ярослав і Богдан, Вікторія Буткус, Марія Лоподчак, її син Богдан – допомогали нам, і ця допомога є безцінною. Вони також є співучасниками цієї історичної події, тому моя розповідь буде такою детальною.

Є ще одна причина з якої хочу розповісти все докладно – церква збирає свідчення ласк, які отримують люди за посередництвом наших блаженних, а вся ця подорож від першого і до останнього дня – суцільне чудо від о.Петра...

Щоб дістатися з Богучан до Ангарського треба спочатку добратися до парома, (велика платформа на який поміщається кілька вантажних машин), а вже він доправить нас на протилежний берег. Чекати парома довелось не довго – він працює за графіком і досить чітко... Місцеві з цікавістю розглядають нас – очевидно не часто бувають в цих краях чужі. Підходжу до жіночки , вона запитує, чи я тут вперше - « Ні, вдруге » «А коли були вперше?», «О!!!... Вперше? 45 років тому - я тут народилася!...».Вона здивовано розглядає мене. В розмові з’ясовується, що вона вчилась в моєї мами. « То Ви, та Наталя, що ми почерзі бавили під вікнами школи?»Дійсно, так було- мама змушена була вийти на роботу коли мені ще не було і місяця.Валя, так звати співрозмовницю нічого не знає про долю могили о.Петра, бо давно живе в іньшому селищі.

Паром плавно пристав берега, пересідаємо в машину, до Ангарського ще 8 км грунтової дороги. Водій з місцевих ,- розпитую про цвинтар, а він сповіщає, що старого цвинтаря немає – його знищили, на ньому городи поробили, про могилу о.Петра Вергуна не знає нічого.

Ми приголомшені цією звісткою– нев же все марно?... Просимо п ідвезти просто на те місце. Виходимо, від старого цвинтаря насправді нічого не залишилося.Розглядаємося -місцина неподалік річки і тут забудови і городи. Мої супутники прикро здивовані, жартують один до одного: «Ну що,отче?!Треба шукати парафію у Красноярську, до дому нема чого повертатися...», а мені в пам’яті виринає татова фотографія, на якій могила знята дуже здалека,( а я колись не могла зрозуміти для чого він так здалека знімав могилу...- а він вже тоді готував нам підказку...) і в мене з’являється дивна впевненість , що ми о. Петра знайдемо!.. Я решуче запевняю отців, що о. Петро похований не тут... Вони здивовані - заперечую ж очевидний факт.. «Треба знайти пані Марію Півчук (знаю, що Вона жива ), вона нам поможе, вона повинна все знати, про поховання »Сідаємо в машину і їдемо до Півчуків.

Садиба Півчуків – охайний дерев’яний одноповерховий будиночок за цілком українським парканцем. Стукаю в двері, до нас виходить худорлява жіночка в хустинці, пов язаній, як в нас на Україні ... «Тьотя Марія, я - Наталя Хандон »(я звертаюся російською, бо ж не знаю, чи вдалося їм тут зберегти мову) Вона дивиться на мене водночас- здивовано, розгублено і радісно і чистою українською вигукає : «Наталочко! Дитинко! А ти ж з відки?!» А в мене відчуття радості від зустрічи десь опинилося по заду тривоги за долю могили ( така була внутрішня напруга )І я замість відповіді: «Тьотя Марія, я тут з родиною о.Петра Вергуна (рахую отців –духовними його дітьми). Чи збереглася могила о.Петра?Ми були на старому цвинтарі, а він зруйнований..» А Тьотя Марія (так я її називала в дитинстві ) з такою загадковою посмішкою говорить:«А він одним з перших похований на Новому...,. Наші хлопці (мається на увазі мій тато, її чоловік та інші українці, що брали участь в похованні о.Петра) все продумали, хотіли вберегти могилу, щоб ніщо їй не зашкодило.» Мені відлягло від серця...

Заходимо до хати. На столі стоять в а р е н и к и,(зрозуміло, що в цій родині це традиційно ,- нас же ніхто не очикував...), пані Марія запрошує нас до столу, і мені здається, що я не їла смачніших вареників, ніж оці, подані нам за тисячі кілометрів від України... Поки ми снідаємо, наша господиня вже подзвонила синам - Ярославу і Богдану, розповіла про мій приЇзд.

Заходить до хати сусідка, здивовано розглядає нас. Пані Марія представляє мене: «Це ж Наталочка, Івана Михайловича і Єлизавети Пилипівни дочка» Зависає пауза, сусідка по доброму розглядає мене, так ніби хоче впізнати в мені ту маленьку дівчинку, що бігала навколо школи, очикуючи, коли ж в мами закінчаться уроки. Вона вчитель і працювала розом з мамою.Зі сльозами на очах розповідає мені про маму, - яким вона була талановитим вчителем і яка була красуня... А тато вражав всіх своєю інтелігентністю і талантом

Тут тьотя Марія підводить мене до картини, на який зображений Шевченко на березі Дніпра.Цю картину тато намалював і подарував друзям Півчукам 50 років тому на згадку про Україну, вона потемніла від часу, але і сьогодні займає почесне місце на стіні

Як я вдячна цим людям за добру пам’ять про моїх батьків!!!..

Мені би так хотілось більше дізнатися про те, як вони тут жили після нашого відїзду, як склалися долі в татових побратимів, їх дітей, але час невблаганний, в нас попереду дуже багато роботи.

Дякуємо за чудовий сніданок просимо провести нас до цвинтаря. Вона веде нас всипаною піском грунтовою дорогою за село.

По дорозі Тьотя Марія розповідає про те, що о.Петра дуже любили ангарці-посиленці, називали його професором ( а воно так і було ) що він хрестив дітей – її хлопців, мене і всіх хто звертався до нього, хоча це було дуже небезпечно.Допитами його замичили, друзі-побратими чим могли йому допомогали, але найбільше він контактував і любив мого батька, відносився до нього, як до сина. Коли о.Петро захворів мої мама з татом його доглядали, а коли помер, батько детально фотографував похорон о.Петра, намагався передати фотографії родині та за кордон( а це було дуже небезпечно), щоб світ дізнався про цю втрату, бо він, якось, краще за всіх розумів значимість цієї людини.Тато був ініціатором поховання о.Петра на новому цвинтарі одним з перших, подалі від річки. Потім разом з друзями-побратимами зробили пам ятник.Батько проєктував його, зробив напис українською( за що відсидів в карцері).Пам ятник задумали зробити тяжким, щоб ніхто не міг надругатися над останками. Парканець також різбили, щоб відрізнявся від іньших.І скільки ми жили в Ангарському тато і мама завжди з любов ю за цією могилою доглядали. Коли ми виїхали цією могилою опікувалася вона з чоловіком і друзі, що залишились.Могила довший час зберігалась в доброму стані, і тільки недавно хтось побив скло, за яким був напис і він став осипатися.

Наша супутниця підводить нас до дерев’яного парканця ( а він ніби вчора поставлений) за яким – пам’ятник, чудово збережений, ось тільки табличка побита, напис частково осипався. Без татової «підказки»- старої фотографії, де пам ятник знятий зразу після встановлення нам не обійтися Дістаю фотографію (щоб ми без неї робили) та по залишкам літер складаємо напис : «Ту спочиває с.п. прилат др. отець Вергун Петро 1890 -1957 Вічна Тобі Пам’ять». Навколо пам’ятника розрослась шипшина (колись хтось посадив троянду, але з роками вона здичавіла, розрослась і її колючи віти стали своєрідним захистом пам’ятнику) О.Тарас розчищає пам’ятник від її заростей, щоби ми могли оглянути його зі всіх сторін...

Дотуляюсь до пам’ятника –перша зустріч з отцем Петром через 45 років. Ті почуття. що переповняють мене важко передати словами...яж стільки років мріяла про цю мить...десь подумки проноситься – «Господи!Сила твоя безмежна! Прости мене за хвилини зневіри, коли здавалося, що цього вже не може відбутися в силу різних обставин...(розділились держави, я перенесла операцію, і т.і.)...

Отче Петре! Тато ніколи про Вас не забував, він наближав цю мить всім своїм життям, навідь останніми його словами на цій землі були : «Не забудь про о.Петра!»і я не забула. Тато завжди був певний, що ми виконаємо ваш заповіт( якщо не йому то мені це обов’язково вдасться) , що Ви повернетесь на Батьківщину.
Стоїмо, молимося, дякуємо Господові за те, що зберіг, за те, що допоміг знайти.Ми розуміємо,що з Божою поміччю перший етап завершено-могилу знайдено, встановлено, що це могила саме о.Петра Вергуна.

Тепер ми вступаємо в другій етап не меньш складний і відповідальний , ми повинні зробити все, щоби перевести останки цьогоріч. А для цього треба мати безліч документів...Ми маємо тільки довідку про реабілітацію і дозвіл на право перепоховання, що дала мені родина о.Петра.

Здається час зпресовується ще більше...За тілька днів, що залишилися, ми повинні віднайти, оформити документи, отримати дозвола, домовитися з людьми....

І перший документ, який необхідно мати- свідоцтво про смерть. Ми його не маємо, його не має і родина о.Петра.(хто ж би його в ті часи посилав на Україну?) Пошуки цього документа іноді розтягуються на роки. Україна стала незалежною, а архіви пов’язані з репресіями залишись в Росії. І ця довідка могла опинитися в Москві, в Красноярську... Але виписувалася вона в районному центрі – в Богучанах. Пам’ятаю, що батько мені розповідав, що всі довідки виписувалися в районі, але чи можливо, щоби ця довідка зберігалась тут 50 років? Примарно ...Проте запитатися можна!

На зворотньому шляху в Богочанах заходимо в районний ЗАГС. Неприйомний день, але молода, привітна жіночка погоджується мене вислухати. Пояснюю, що шукаю свідоцтво про смерть, яке виписувалося саме тут майже 50 років тому. Працівниця запитує, чи я в тому впевнена. Кажу, що абсолютно певна, бо з розповедей батьків пам’ятаю, що всі документи виписувались тут. І моє свідоцтво про народження виписано саме тут. «Ваше свідоцтво? А ви тут народились?» - з цікавістью вигукає жінка. Дістаю своє свідоцтво, на якому чітко видно штамп. Зависає пауза ... «Подождите! Ви точно знаете фамилию, помните дату смерти ? » . « Конечно - Петр Івановіч Вергун, умер в поселке Ангарском 7 февраля 1957 года.» Робітниця підходить до стилажа з залізними скриньками, швидко переберає сторінки картотеки, і - о Чудо! (чудуса продовжуються) – дістає довідку про смерть о.Петра Вергуна – це основний документ без якого ми не змогли б оформити перевезення. А ми збиралися шукати її в Красноярську... Прошу зробити копію, і хоча день не прийомний,- вона іде на зустріч , І вже за кілька годин ми маємо довідку про смерть о.Петра, а значить і право на проведення перепоховання.

На суботу мене запросила в гості Віктрія Буткус -батькова похресниця. Рівно о 10 вона під їхала з чоловіком під готель, що би мене забрати. Говорю, що я тут не одна і просила , що би мої супутники були зі мною. Вона погодилась. За кілька хвилин ми опинилися біля гарного будиночка, який чимось невловимим говорив про те, що тут живуть прибалтійці – дуже охайне подвір я, багато квітів. В городі, що біля хати, грядки наче намальовані. Вікторія запрошує до хати, на нас чекає прикрасний сніданок. Снідаємо, а потім нас запрошують до вітальні – на стінах чудові картини з прибалтійськими пейзажами, а підлозі шкура ведмедя – трофей господаря. Виявляеться, в окремі роки ці велетні підходят дуже близько до селища.
Кілька годин проведених в колі цієї родини злетіли непомітно .Так хотілось більше дізнатися про її батька - він же мій хресний, почути спогади про свого, але часу було обмаль – Вікторії в цей день мала чергування.Вона уважно вислухала мене, дала кілька дуже важливих порад, обіцяла допомогти.

Наступного дня була неділя , з’ясувалося, що у вихідні паром не працює, а в нас кожна година на рахунку.Тепер, маючи свідоцтво про смерть о.Петра ми можемо і повинні його перевести, а для цього треба ще багато всього – рішення селещної і районної ради, дозвіл міліциї, заключення сан-епідем станції, треба домовитися з людьми, що будуть копати і т.і.... . Відчуваю, що цей день має бути вирішальним... Але як дістатися до Ангарського?..

Мої супутники сплять а мені не спиться. Виходжу на беріг Ангари, сідаю на повалене дерево. Літом тут білі ночі і видно, як в день. Вдивляюсь в ангарські простори, від почуттів, які накотились раптово, підступають сльози, відчуваю, що для успіху справи я конче сьогодні мушу бути в Ангарському. Але як? Молюся, і сама вже не помічаю, як вголос починаю звертатися до о.Петра: «Отче! Ти ж знаєш, як мені треба попасти в Ангарський... Отче! Хочете додому? Тоді придумайте що небудь! Якогось катера чи що?...»

Поплакала і вертаюсь в готель, а вже через годину мене просто виносить на берег, і - о чудо!– просто під сходами, якими можна спустися з крутого берега до ріки, стоїть новенький катер! Здається не збігаю, а злітаю по сходах вниз, по дорозі встигаю подякувати о.Петрові (впевнена - він вислухав мої молитви і прийшов на допомогу...) біля катера пораються двоє чоловіків. Підбігаю: «Зравствуйте! Мне очень нужно в Ангарський! Довезите, пожалуста» Один з чоловікив, старший і ,напевне, керівник, зміряє мене поглядом з голови до п’ят і досить грубо обриває,: « Ти откуда такая взялась? » А я йом : « З України !!!» ( так ніби їх це мало втішити ). Ловлю на собі колючий погляд: «А с Украины откуда? » « Та зі Львова я, зі Львова! » «Из Львова ?!» зависає недобра пауза: «Из Львова говориш? Да у вас там все - б а н д е р о в цы ...», зі злістю говорить. Мені на хвилину перехоплює дихання, десь само собою прокрутилося: ну що? хотіла катера, – маєш, тепер все залежить від тебе.

Де взялися сили не знаю. Відступаю назад, так само міряю з голови до п’ят свого співрозмовника і рішуче випалюю:« Да, (кажу) у нас все БАНДЕРОВЦЫ!» Той не очікував від мене такого натиску і вже деволі розгублено: « Что, и ты бандеровка? » «Да! И я бандеровка! Только родилась эта бандеровка вон на том берегу и 45 лет там не была. Ты человек или нет?! Я бы тебя не просила, так у вас же паром не работает по выходным. Прошу же довези ! » І він вже розгублено: « Да что ты ко мне привязалась? Это же 20 км по воде, у меня же начальник есть… Знаешь сколько соляры нужно ?» « Вот и спроси своего начальника!.. Сколько тебе заплатить?.. Я в гостиницу за сыном и вещами, а ты спроси!!!» Розвертаюсь, спочатку йду, а потім біжу до готелю, де нічого не відаючи спокійно спять мої супутники, мої «сини»...

Стукаю в кімнату, відкриває о.Тарас: « Пані Наталю, що сталося? Ще ж так рано...» «Вставайте, їдемо в Ангарський!»Чую сонний голос о.Петра: «Пані Наталю!Ви забули- сьогодні ж неділя, паром не працює! Ми що в Ангарський полетимо?» «Попливемо! 10 хвелин на збори і я вас чекаю на березі »

Спускаюсь до ріки, катер стоїть... Підходжу: «Ну что, спросил?» -впевнено запитую,але,чесно кажучи, мало сподіваючись, що з цього щось вийде. «Да ладно, я ,что не человек что ли? Ти говориш, 45 лет здесь не была? І сина привезла показать Сибирь..» - чую у відповідь. І тут підходять отці ( вони обоє віку маєї дитини), представляю: «Це мій син Тарас (показую на о.Тараса ), а це його товариш Петро». Отці здивовано дивляться на мене,(я ж їх не втигла попередити, і не могла я їх тут представити греко-католицькими священниками) а я молюся, що би вони не сказали оце своє « пані Наталю ».Знайомимося, капітана катера звати Анатолій, а його помічника Петром, вони виявились прекрасними людьми.
Розміщуємося в невеличкий каюті і рушаємо. Розгядаюсь, в каюті стіни завішані портретами Жеріновського. Жартую:«Да! Ну и патрон у тебя! Калоритний! Всем патронам патрон!...» Сміюсь. І Анатолій намагаючись згладити ситуацію, відповідає: «Да ладно, ваш Бандера тоже ничего мужик был!..»

За бортом вирує смарагдова, чиста ангарська вода, по правому і лівому борту пропливає берег густо вкритий сосновим лісом. Ангарського дісталися напрочуд швидко... Дякую за те, що погодились нас довезти і запитую, скільки ми маємо заплатити. А Анатолій мені: «Какие деньги? Ти же 45 лет тут не была, ещо и сына привезла. А чем собираешся выбираться?..» А я, якщо чесно, навіть не думала про це. «До понедельника ни чем не выберешся Я вас довезу назад. Вам до 8 вечера времени хватит?». На краще важко було сподіватися.

Рушаємо в селище стежкою від ріки,( я цієї дороги не знаю)- треба знайти тьотю Марію Півчук і її синів – наших ангелів охоронців в цій поїздці. З вулички, що веде до ріки вийшов на зустріч нам чоловік, що погодився нас довезти до її оселі. Розговорилися, він здивував: «Вы Наташа, Ивана Михайловича и Елизаветы Филипповны дочь (як швидко там поширюються новини...), а я учился у вашей мамы, а тепер директор школы, где она работала. Меня зовут Михаїл Андреєвич Лиханов. Я вам помогу. Раскажите, что нужно...» І він запрошує нас до себе до хати, що виявляється поряд із будинком п. Марії.

Ліханов, Ліханов!..крутится в голові. Де я чула це призвище? Так! згадала, - мама розповідала про талановитого хлопчину, Мишу Лиханова, що так наполегливо вивчав російську мову...І тепер через багато років я в гостях у нього (чудеса!). Як скатертина-самобранка накрився стіл і за чашкою пахучого чаю зав’язалась бесіда. Директор школи –прекрасний співрозмовник, чудово знає історію селеща і мені так хочется дізнатися більше про моїх батьків, про їх життя в Ангарському, але часу обмаль... Я розповідаю про ціль нашої поїздки і про те, що ми маємо зворотні квитки. Нам до понеділка необхідно мати рішення селищної ради на право перевезення останків о.Петра, а сама розумію, що це неможливо ...

Михайло Андрійович уважно вислухав та рішуче і коротко сказав: «Садитесь в машину, поедем к председателю сельсовета, - это мой ученик».Під’їхали до охайного дерев яного будиночка, на поріг вийшов красивий молодий чоловік. «Олег! Нужна твоя помощь. Всьо, что попросит эта женщина нужно сделать. Это дочь моей учительницы, я тебе о ней рассказывал… Сегодня нужно собрать сельсовет, потому что на завтра нужно подготовить решениє...» «Это же не возможно,- сегодня воскресеньє, люди отдыхають» «В порядке исключения можна – такое бывает раз в 50 лет, тем более, что все члены сельсовета дома.»
Тьотя Марія вже чекала нас, прийшов і її син Богдан (друг мого дитинства), на столі розкладені старі фотографії, де ми з Богданом і його братом Ярославом (якого я ще не бачила, бо ми були зовсім малими.)

Защемило серце – на фоторграфіях діти, з очима дорослих, діти українських політичних в’язнів, діти, яки вже зазнали репресій, і які ще не розуміють, що це таке, і за що; які ще не бачили України, а тільки чули від батьків про казкову країну, де зими не такі холодні і довгі, де весною сади цвітуть, де ростуть яблука і груші. Сфотографовані ми зимою. Видно, що на дворі дуже холодно. Ми стоїмо біля саморобних санок одягнені в саморобний одяг, валянки, на фоні заметених снігом дерев’яних хатиночок, що збудовані руками наших батьків, подібні до землянок. Так хочется розпитати, пригадати, але час летить, треба домовитись про перевезення о.Петра.

Богдан Півчук пообіцяв домовитися з робочими, що будут копати. І я знаю, що на мого побратима можна покластися... Ці гостинні люди просять нас залишатися але нам треба вертатися...

В той день в Ангарському я домовилась за все необхідне для проведення ексгумації і перезахоронення. Ім’я тата і мами були як чарівний пароль, а доброзичливість і доброта цих людей просто вражали!..

Рівно о 20 вечора виходимо на берег. На ньому височать штабеля з дерева-кругляка, що готують до сплаву, поміж них бавляться хлопчаки. Запитую, чи можливо чимось добратися на другій берег в Богучани сьогодні. Ні, треба чекати парому до понеділка, відповідають. Анатолій був правий, без його допомоги не обійтися, але чи зможе він нас забрати? Вдивляюсь в ангарську синь, по ній в сторону Ангарського рухається маленька цятка. З палуби нам махають. Так! Це катер Анатолія! Підпливає ближче, усміхнений Анатолій питає, чи все встигли зробити. Рушаємо. Під кормою знову бурлить ангарська водиця, Анатолій пригощає нас щойно зловленим і приготовленим хареусом. Говорю жартома, що все життя мріяла покерувати катером на Ангарі. «Петр! Дай штурвал Наташе, пусть попробуєт». Відчуття незабутні! Машину кидає то в один бік то в другій ( я ж ніколи навідь руль машини не тримала), Петро сміючись каже: «Только б хазяин не видел , а то скажет, что я крепко выпил».

Незчулись, як добрались на другий берег. Прощаємося.

По берегу в нашу сторону рухається біла машина. Зупиняється просто біля нас, з неї виходить високий, кримезний мужчина, посміхається нам. Піходить ближче, звертається до мене: «Ти Наталя Хандон!» «А Ви звідки знаєте?» «Наталя, та я ж - Ярославік Півчук, Богдан подзвонив мені з Ангарського! Як же я Вас міг не зустріти? Сейчас едем ко мне, я уже Вам баньку приготовил».А вона нам так необхідна! В готелі помитись не було де, а вті дні стояли 30 градусна жара (липень в ціх. краях самий горячий місяць), а від комарів не спасала ніяка хімія.

Сльози вдячності підступають до очей. Славік – друг мого дитинства, з яким ми не бачились 45 років, не мала змоги листуватися , зустрічає мене, як брат, так ніби ми не бачились від вчора. Завдяки цим прекрасним людям прийшло відчуття спокою, захищеності, впевненості, що все ми зможемо, все встигнемо.

Ярослав показує свою оселю. Прекрасно спланований, добротний будинок, збудований ним самим. Банька не далеко від дому- просто витвір мистецтва (в Сибірі кожна оселя має свою баньку – без неї не вижити в 50 градусні морози). Після баньки Ярослав пригощає нас червоною рибою і ще якимись неймовірними делікатесами (всі чоловіки, з якими ми тут зустрічались, прекрасно готують), уважно вислуховує і обіцяє допомогти.

І ще в одній родині ми побували цього дня. Ярослав завіз нас до хати пані Марії Лоподчак. Заходимо, а там все в вишиваних рушниках. А на стіні картина мого тата і фотографія яку він зробив 50 років тому. Привітна господиня запрошує до столу – тут і голубці і вареники, - все як в Україні. А як пані Марія співає! Лунає «Я візьму той рушник, розстелю наче долю...» (улюблена пісня моїх батьків) і здається, що вони зараз разом з нами...

Так минув цей неповторний день , що подарував незабутні зустрічи , повернув стільки друзів.

Відпочиваємо в готелі, а зранку ми вже в районній раді, щоб виробити папери на право ексгумації і перевезення, але їх можна отримати тільки маючи дозвіл селещної ради . Мені його обіцяли передати з першим паромом. Чи встигнуть?

Як працівника районної адміністрації мене, ясно, в місцевій адміністрації цікавить все: і як робота побудована і відношення до людей і т.д. Повинна відзначити фаховість цих людей, їх уважне ставлення до відвідувачів, бажання і вміння вислухати і допомогти (чого, нажаль, бракує в наших установах) мене просто вразили.

Я ж бо зверталася з проханням, з яким до мене не звертався ще ніхто. Заступник голови районної ради уважно вислухала мене, відверто каже: «Ми з подібним не стикалися ніколи. Перевозили останки прибалти, але вони своїми літаками прилетіли і своїми літаками відлетіли. Це було ще за Союзу». Я пояснюю, як важливо для нас правильне оформлення документів, бо ж летимо через кордони. Вона тут же зідзвонюється з Красноярськом, отримує необхідні консультації. На той час Ярослав Півчук і син Марії Лоподчак встигають з парома доправити мені рішення селищної ради. Екстренно збирається засідання районної ради для вирішення нашого питання (вкотре подивляю відношенню до звернень,- повазі, вмінню і бажанню допомогти зовсім незнайомим людям).

Отримавши неохідні документи та зустрівши представників римо-католицької церкви в Красноярську о.Антонія Бадуру і о.Євгена Спирку ми рушаємо до Ангарська.

В селищі нас зустрів Богдан Півчук, він вже домовився з людьми, яки нам допомогали, бо підняти пам’ятник виявилося не просто – він був дуже тяжкий. І це врятувало могилу від можливого знищення. Погода того дня була не дуже сприятливою для розкопок: то сонце, то дощ, піщаний грунт, що осипався ще більше ускладнював процес розкопок, а робота була дуже кропіткою і виснажливою, бо перевірити треба було все до останньої піщинки. З цією роботою успішно справились о.Тарас і о.Петро. В могилі окрім останків зберігся фрагмент фелона о.Петра Вергуна. Коли його підняли ми всі завмерли - з кусочка тканини на нас дивились яскраво голубі очі Матері Божої, а серце, що було зображено на грудях, здавалося пульсувало.Окрім того зберіглись фрагмент вервички і обкладинки молитовника а тако ж закладка, яку я сплела отцю з кольовових ниточок.

Після розкопок гробівець повернули назад у землю на ангарському кладовищі – навіть після перезахоронення це місце є для нас пам’ятним.

За роботою ми забули про паром і вже не встигали на останній.Отці наполягали на поверненні в Богучани. Прошу Богдана Півчука допомогти.А він каже:» Наталя, ти собі уявляєш,що таке паром – стотонна машина.Гнати його із-за ваших 2 –х легковушек...В наший історії такого ще не було.А я йому: « Богданчику! Це не для нас, для о.Петра, сьогодняж виповнюється його мрія – він повертається до дому... Чого це Богданові коштувало не знаю, але за паром він домовився

.В Богучанах цинковий гріб був опечатан державними печатками, одержані всі необхідні документи для транспортування цього безцінного вантажу.

Перед відїздом Ярослав Півчук і Богдан Лоподчак з дружинами влаштували нам святковий обід. Ми спільно помолилися , подякували Господеві і нашим друзям, бо без їх допомоги ми не могли б виконати цієї історичної міссії, учасниками якої є і вони.

В Красноярск поверталися машинами. Дорога була важкою, бо за Богучанами ще кілька кілометрів асфальтованої дороги, а далі майже 30 км бездоріжжа такого, що наші машини зачіпали днищем каміння. До Красноярська приїхали пізно вночі, розмістилися в монастирі оо.Кларетинів там в каплиці поставили мощі о.Петра
Назад летіли з посадкою в Самарі , п ять разів проходили митний контроль.У Києві нас зустріли представники Стрийської єпархії .Цьогож дня мощі були доправлені в м.Стрий. На другій день члени експедиції, разом з родиною о.Петра (племінницями Марією і Іреною під проводом владикі Юліана Гбура молились коло мощей, дякуючи Богові за успешне завершення місії.

Так закінчилась ця подорож – повернення, що розтяглась на 50 років, об’єднала українців різних поколінь та держав.

Почалась підготовка до перезахоронення. яке відбулося 29 серпня 2004 року.
Саркофаг з мощами бл.о.Петра в м.Городку перед храмом Благовіщення зустрічало духовенство та понад 6 тисяч вірних нашої церкви. Звертаючись до них, владика Юліян Гбур, єпарх стрийський УГКЦ. зазначив, що від тепер греко-католикі Стрия і Городка мають свого заступника перед Господом. За посередництвом блаженного о.Петра вони можуть просити в Бога благословення для своєї Батьківщини, народу та рідної церкви.

Частина мощей зберігається від тепер на батьківщіні о.Петра - в м.Городку, в храмі Благовіщення Пречистої Діви Марії, частина - в храмі Успення Пресвятої Богородиці м.Стрия та в Німеччені, в греко-католицькому храмі у Мюнхені.

Я висловлюю щиру подяку всім, тим хто приймав участь в цій історичній події на всіх етапах.

Успіх цієї експедиції ще раз довів, що в Бога все є можливе, що добрі намири завжди увінчуються успіхом, яким би довгим і тяжким не був цей шлях.

Я від щирого серця дякую Владиці :Михаїлу Гринчишину, та Вдадиці Юліану Гбуру, о.Т.Пошиваку та о,п.Пирогу батьковим друзям родинам Півчуків, Лоподчаків, Буткусів

Наталка Немировська
Ориентировочно 2004 г. Издание неизвестно


На главную страницу/Документы/Публикации/2000-е