Про втечу з-пiд нагляду органiв НКВД я думав з перших днiв ув'яз-нення (1 березня 1946 року) i до самого звiльнення у 1956 роцi. Ще на Львiвськiй пересилцi, що знаходилася на вул. Полтевнiй, на мiсцi єврейського «гетто» (нинi там розташована лiкарня), звiдки вiдсилали цiлими ешелонами майже з усiєї Галичини полiтичних в'язнiв, чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв (майже дiтей) в концтабори на важкi моральнi та фiзичнi муки, на наругу над людською гiднiстю, в далекий, холодний i страшний Сибiр i далi, я шукав нагоди, щоб звiльнитися з цього пекла. Познайомившись з одним фiнном Женькою, як його всi називали (прiзвища не пригадую), домовилися втiкати разом. Для цiєї мети приготували собi вiдповiдний iнструмент (пилку, ножi, зубило тощо). В наш план входило пiд час переїзду вирiзати в пiдлозi вагону отвiр, через який ми мали намiр вилiзти, коли поїзд йтиме на малiй швидкостi.

Перед етапом, як бригади каторжан були вже сформованi, з'ясувалося, що кожна їхатиме в окремому вагонi, виявилося, що Женька потрапив у iншу бригаду. Але, щоб бути разом зi мною, вiн помiнявся своїм прiзвищем з каторжанином iз моєї бригади. Вони докладно вивчили персоналiї один одного i помiнялися мiсцями в бригадах. Одним словом, ми з Женькою опинилися в одному вагонi. В таких вагонах ранiше возили худобу, а тепер, прилаштувавши з обох бокiв розсувних дверей збитi з дощок суцiльнi нари, утворили два поверхи, щоб у вагон помiстити бiльше в'язнiв. Кожного дня рано i ввечерi нас перераховували, переганяючи з одного кiнця вагону в iнший. Пiд час цих процедур добре перепадало вiд конвоїрiв нам по спинах. Було лiто i в непровiтрюваних вагонах, де розносився специфiчний «аромат» вiд нiчим не накритої «парашi», в'язнi задихалися. На даху нашого вагону, як виявилося, була сконцентрована конвойна бригада з установленим на ньому кулеметом, а на площадцi цiлодобово вартувало по три конвоїри. Хоч ми i прорiзали в пiдлозi кiлька дощок, але вирiзати дiру не встигли. 3 нами їхали: Олесь Гуменюк (живе у Львовi), Iван Близнюк та iншi, всiх 80 чоловiк. 3 поїзда нам не вдалося втекти. I тiльки через мiсяць ми доїхали до Красноярська.

На залiзничнiй станцiї Злобiно, бiля Красноярська, наш поїзд загнали в тупик, де протримали близько двох дiб. Лише третьего дня з гуркотом вiдчинилися дверi i пролунала команда: «Выходи с вещами, быстрее выходи!». Вагон був оточений вiйськовими. Нас одразу вишикували в колону по п'ять чоловiк, перерахували i, впевнившись, що нiкого не бракує, вiдiгнали в поле, де вже була вишикувана колона в'язнiв з iнших вагонiв. Перевiрка, перерахування всiх в'язнiв забрали багато часу, бо все це робили не поспiшаючи. Пiсля перевiрки всю колону посадили на землю. Так просидiли ми декiлька годин, пiсля чого нас пiдняли i наказали йти вперед. Пам'ятаю, що ми йшли через поле болотом. Iти було важко, ноги грузли у в'язкому болотi, якому, здавалося, немає кiнця. В кiнцi колони йшли жiнки. Пригадалося, як колись у царськiй Pociї вели етапи в Сибiр, про що ми багато читали. Тепер все це ми випробували на собi. Правда, вони змушенi були йти пiшки, а нас перевозили, як годиться в нашiй цивiлiзованiй, культурнiй, гуманнiй i передовiй державi – в телятниках. Так гнали нас всiх, як отару овець, а ми змушенi були виконувати команди, не могли чинити жодного опору. Ця вимушена пасивнiсть не одного з нас доводила до вiдчаю, але нiхто не вiдав, як можна в нашому становищi протидiяти цьому насиллю.

Я твердо знав: потрiбно будь-якою цiною вирватися з цих страшних тенет i зараз, iдучи в колонi, мене не полишала ця настирлива думка. «Шаг вправо, шаг влево – считается побегом, и конвой будет стрелять без предупреждения!» Треба було чекати слушного моменту.

Полем ми йшли не одну годину. Я пiдiбрав кiлька картоплин. Говорили, що це добрi лiки вiд цинги. Хоч я ще не знав такої недуги, але лiками вирiшив запастися. Очистивши одну картоплину вiд землi, вiдкусив шматочок i зрозумiв, що їсти iї сирою не зможу, настiльки неприємний був смак, тому викинув усе на дорогу.

Нарештi привели нас на Красноярську пересилку у Злобiно. Тут нас знову перерахували i впустили в зону. Я побачив кiльканадцять дерев'яних баракiв, заповнених в'язнями.

У барацi, де мене помiстили, пiд стiнами стояли суцiльнi двоповерховi нари, а мiж ними прохiд шириною пiвтора – два метри. Посерединi стояла бочка-пiчка i, хоч була вже осiнь, ще не топили. За нашою зоною простягалися iншi зони для рiзних категорiй в'язнiв: для жiнок, для «битовикiв», для полiтичних та iнших.

3 Женькою-фiнном ми обiйшли всю зону, вивчаючи iї розташування i слабкi мiсця, якi можна було б використати тiкаючи.

По бараках шастала всяка «голота», яка крала, або силою вiдбирала в iнших в'язнiв peчi i продавала їх вiльнонайманим. Пам'ятаю, як пiдiйшло до мене кiлька голодранцiв. Вони хотiли перевiрити мiй мiшок з речами, бо, мовляв, у них пропала шапка, яку шукають. Я, звичайно, не дозволив їм нишпорити в своїх речах. Вдень нас виганяли на прогулянку i я, як i бiлышiсть в'язнiв, брав з собою речi. Але одного разу залишив їх у барацi. Повернувшись, я не знайшов свого нового пiджака.

На пересилцi ми пробули близько двох тижнiв, i знову вiдправили нас на етап.

3 Красноярська в Дудiнку везли пароплавом «Єнiсей». В трюмi було близько 800 в'язнiв. Страшна тiснота, брак свiжого повiтря не давали можливостi вiльно рухатися i вiльно дихати. Це ще бiльше знесилювало полiтв'язнiв. Подумалося, що колись у такий спосiб перевозили рабiв-негрiв. Але ж рабiв годували вiдповiдно, щоб вони не втратили працездатностi, а нас годували, аби ми не повмирали.

На пароплавi у мене виник перший конфлiкт з каторжанами. На групу каторжан окремо видiляли харчi. Розподiляти хлiб прилаштувалася група каторжан з 12-15 чоловiк колишнiх офi!церiв. Вони дiлили хлiб так, що їм перепадало якнай бiльше, брали стiльки, скiльки хотiли, а хлiб, який залишався, дiлили межи iнших в'язнiв. Цiєю групою секретно керував Женька. Менi дозволяли брати хлiб без обмежень з загального «котла». Спочатку я не зорiєнтувався в цих секретах розподiлу хлiба. Серед каторжан було багато молодих наших хлопцiв, не заморених ще голодом. Порозумiвшись i порадившись з ними, ми вирiшили все змiнити. Домовилися, що я почну розмову з групою офiцерiв-власовцiв, а якщо зайде потреба, хлопцi мене пiдтримають, на що вони охоче погодилися. Серед них Iван Близнюк, Роман Шумський, Олесь Гуменюк та iншi (всiх прiзвищ не пригадую).

На другий день, коли дiлили хлiб (давали його раз на добу), я пiднявся i сказав, що з сьогоднiшнього дня хлiб будуть дiлити всiм порiвну. Лиш я це сказав, як несподiвано отримав сильний удар в обличчя i впав. Виявилося, мене вдарив один капiтан з цiєї групи. Коли я пiднявся, до мене пiдiйшов майор Костя i замахнувся, але на цей раз я його випередив блискавичним ударом. Хлопцi пiднялися iз своїх мiсць. Назрiвав конфлiкт. Вмiшався конвой, який постiйно знаходився на сходах трюму, i попередив нас, що буде стрiляти, якщо ми не ляжемо i не заспокоїмося.

3 того часу хлiб вже дiлили всiм порiвну. Я перестав довiряти Женьцi-фiнну. Вiн ще не один раз до мене пiдходив i пропонував втiкати разом. По секрету признався, що у нього було заховано ще до арешту 200.000 доларiв, i якщо ми втечемо, то заберемо грошi i органiзуємо виїзд за кордон. Однак я вже не довiряв Женьцi. Коли ми прибули в порт Дудiнку, Женька запитав, чи я пiду з ним. Я вiдмовився. В Дудiнцi, пiд час переходу з порту на пересильний пункт, Женька втiк сам, йому допомiг щасливий випадок. Женька iшов у колонi в'язнiв в третiй чи четвертiй п'ятiрцi. Колону вели через мiсто. Повз нашу колону проходило багато людей вiльних. Одни йшли в тому напрямi що й ми, другi – в протилежному. На однiй з вулиць, коли нас минало особливо багато людей, Женька зробив декiлька крокiв вбjк i далi йшов разом з колоною, вiдтак, коли вже був на вiдстанi 2-3 метрiв, повернув назад i смiливо попрямував у протилежний бiк. Конвоїр прийняв його за вiльну людину (ми ще тодi не носили номерiв i не вiдрiзнялися вiд вiльних громадян), наказав вiдiйти вбiк, не заважати колонi. Женька використав цей момент. Змiшавшись з натовпом, щез нам з очей. Ось як легко без комплiкацiй вiн опинився на волi. Про його дальшу долю менi невiдомо. Якби його зловили, чи вбили, то живого або мертвого привезли б на вахту показати в'язням, що втеча з наших таборiв неможлива.

Коли нас перевiряли, перед тим, як впустити в зону пересилки, конвой не дорахувався одного в'язня. Я, хоч i заздрив Женьцi, все ж не втрачав надiї, що i менi колись пощастить. На пересилцi замикали нас на нiч у дерев'яний барак. Вдень ми могли вiльно ходити по зонi. Була вже пiзня, холодна осiнь. Через щiлини мiж дошками продував вiтер, i хоч посерединi бараку стояла металева бочка, перероблена на пiч i опалювана дровами, тепло було тiльки бiля неї, а на вiдстанi 1,5-2 м тепла вже не вiдчувалося. Особливо ночами було дуже холодно.

3 перших днiв свого перебування на пересилцi я почав вiдчувати кисневу нестачу – брак повiтря, не було чим дихати. Дiзнався, що у медпунктi можна отримати щоденно ложку вiтамiнiв – порошку з шипшини – я постарався використати цю можливiсть, що значно поправило моє самопочуття.

3 каторжан на пересилцi органiзували двi тимчасовi бригади робочих. Я був в однiй iз цих бригад. Пiд конвоєм водили нас виловлювати з притоки Єнiсею колоди i штабелювати. Я почав знову думати про втечу. У робочiй зонi я до всього пильно придивлявся i оцiнював ситуацiю. Зона, де ми працювали, охоронялася тiльки тодi, коли там були робочi бригади. Конвой, який супроводжував бригади, перераховував в'язнiв при входi в зону i при виходi з неї. Пiд час роботи конвой стояв навколо зони i пильнував, щоб нjхто не втjк. В роботу не вмiшувався. Мiж штабелями колод лежали два заiржавленi понтони – двi великого дiаметру труби, паралельно зваренi мiж собою на вiдстанi приблизно одного метра. У кожнiй трубi зверха був люк, приблизно 80-90 см у дiаметрi, який закривався кришкою з отвором дiаметром 10-12 см. Кришка крiпилася до люка дванадцятьма болтами. Ми вивчили, як знiмати i як закрiплювати кришку люка. Порадившись, вирiшили сховатися в понтонi, закритися кришкою, закрiпити iї i чекати ночи, а коли бригади i конвой вiдiйдуть, вийти з зони.

Бажаючих втiкати з пересилки було багато. На цей крок погодилося 25-30 молодих, здорових хлопцiв-каторжан, але, коли настав рiшучий момент, нас залишилося троє: Михайло Хоптiвський з Глинянського району Львiвської областi, Грицько (прiзвища не пригадую) з Волинi i я.

Одного дня в обiдню перерву, взявши з собою свiй обiднiй пайок, тобто по пiв лiтри «баланди» разом з 200 грамами кашi кожен в свiй казанок, ми непомiтно вiдiйшли вiд гурту, пiдiйшли до понтону, i через люк залiзли в нього. Люк закрили за собою кришкою, i закрiпили iї 8 болтами (бiльше болтiв не знайшли), i тiльки тодi почали обiдати.

Сiли ми в один кiнець цiєї труби на вiдстанi 5-6 м вiд люка. Минуло небагато часу, коли почалася метушня в зонi. Я ще не докiнчив обiдати, як почули ми бiля понтону pyx i гавкiт собаки. Хтось вискочив на понтон i ходив по ньому, вiдтак вдарив по ньому чимось металiчним. В серединi загуло. Нараз в отворi кришки з'явилася чиясь рука i почала вiдкручувати гайки. Як видно цей «хтось» мiняв руки, то лiву то праву, бо час вiд часу на його руцi блищав циферблат годинника. Ми залишили свiй обiд недокiнченим i перестали дихати. Цей «хтось» продовжував вiдкручувати гайки. Ми спостерiгали, як вiн вiдкручує гайки одну за одною, вiдкидає їх i береться за наступну. В цей час ми молилися до Бога, щоб вiн нас спас. Не всi гайки вдалося йому вiдкрутити руками (ключа у нього не було). Одним словом три гайки йому не пiдкорилися. Раптом все затихло. Ми вiддихнули вiльнiше, але не на довго. Пiсля кiлькахвилинної перерви ми знову почули гавкiт собаки недалеко вiд нас i знову почули удари по трубi. Рука знову з'явилася в отворi i знову спробувала вiдкрутити останнi гайки. Одну з них вiдкрутили, а двi залишилися. Рука щезла, а на iї мiсцi з'явилася морда собаки, яка почала принюхуватися. Ми завмерли, затамували подих. Однак вона нас не видала, бо нiяк не зареагувала. «Хтось» ще трохи помучився. з гайками, але коли i на цей раз не вдалося iх вiдкрутити, в отворi появилася знову собача морда, яку насильно впихали в отвiр кришки, як це було видно з поведiнки собаки.

Знов почали бити по понтону металiчним предметом. Покрутившись ще деякий час бiля понтону, вiдiйшли разом з собакою. Все стихло. Ми свобiдно вiдiтхнули. Дочекалися вечора, i, коли зняли охорону зони, ми вiдкрутили решту гайок, вiдкрили люк i тихенько повилiзали з понтону. Переконавшись, що нiкого немає поблизу (були тодi бiлi ночi), ми по-пластунськи подалися на пiвнiч, де, як думали, нас не будуть шукати: бо там був Льодовитий океан i йти туди не було нiякого сенсу, хiба що на вiрну загибель. Ми планували знайти човен, переплисти Єнiсей i лiвим берегом податися на пiвдень в бiк Красноярська, притримуючись русла рiки Єнiсей, аби прямувати через тундру у напрямi Томська.

Ми взяли з собою сокиру, заготовленi 9 пайок хлiба, 3 пайки цукру, 2 пачки сiрникiв. В той час ми не уявляли собi, що з такими запасами далеко не зайдеш. По дорозi побачили корову, що паслася. Пастуха не було. У нас виникла думка подоїти корову, напитися молока, вiдтак зарубати iї i взяти з собою трохи м'яса. Обiйшовши корову з ycix бокiв, ми обдумували, що в дорозi нам найбiльш пригодиться, який кусень м'яса ми змогли б взяти з собою, що робити з рештою? Час минав немилосердно швидко, а ми не знаходили вiдповiдi на всi цi запитання. Тим часом Грицько присiв бiля корови, пiдставив казанок i почав доїти. Ми з Михайлом стояли поруч i з насолодою вслухалися у милозвучне цюркотiння молока у казанок. Тодi так хотiлося попробувати молока, що на деякий час ми забули про своє становище, про все на свiтi. Та несподiвано корова вдарила ногою по казанку. Вiн вилетiв з рук Грицька i покотився по травi, виливаючи дорогоцiннi краплi молока, якi вдалося Грицьковi надоїти. У всiх нас рiвночасно вихопилося мимоволi тяжке зiтхання: «О-о-х!». Цей прикрий випадок повернув нас до дiйсностi. Здоровий глузд перемiг i ми залишили корову в спокою. Час iшов i ми, так i не напившись молока, попрямували далi.

Продовжували йти на пiвнiч, здалека обминаючи людськi оселi. Так ми опинилися на високому березi Єнiсею, звiдки спостерiгали, що дiється на рiцi. Вона шумiла i хвилями билася об берег. Тут ми замислилися, як переправитися через рiку на протилежний берег, якого не було видно. Мiсце непривiтне, пустинне i ми вирiшили, не наближаючись до самої рiки, щоб нас нiхто не зауважив, йти далi високим берегом на пiвнiч з надiєю знайти, чим можна було б переправитися на лiвий берег.

За деякий час ми побачили самiтню хатину, що стояла на схилi одного з горбочкiв, а внизу бiля берега – човен. Довго не роздумуючи, обережно, щоб не звернути на себе уваги, ми зiйшли вниз до човна. Тут ми побачили, що вiн прив'язаний ланцюгом до стовба i закрiплений колодкою. Вiдкрити колодку нам не вдалося, а час втiкав, тому ми були змушенi зрубати дерев'яний стовб i кинути його разом iз ланцюгом в лодку. На наше щастя у човнi були весла. Коли вiдштовхнулися вiд берега, виявилося, що нiхто з нас не вмiє керувати човном. Човен почав крутитися на мiсцi i ми майже не посувалися вперед. Другого берега Єнiсею не було видно. Так продовжувалося декiлька хвилин. Але спiльними зусиллями ми таки уговкали човен, i поплили до протилежного берега. Не вiддалившись навiть на 100 метрiв, ми побачили, як вийшов з хати якийсь чоловiк. Побачивши у своєму човнi чужих людей, почав кричати, щоб ми його повернули i поставили на мiсце. Нiхто з нас не вмiв добре говорити по-росiйськи. Наскiльки менi дозволило знания мови, я на вимогу господаря сказав: «Что, вам жалко лодки? Мы немного покатаемся и поставим лодку на место». Це непорозумiння додало нам сили i ми почали швидше веслувати. Скоро зникли нам з очей i берег, вiд якого ми вiдчалили, i господар човна, хоч його голос ще долинав якийсь час до нас здалека. Так пливли ми довго, а берега ще не було видно. Ми змiряли глибину рiки. Виявилося, що глибина iї була не бiльше, як 80-100 см. Ми подумали, що напевно Єнiсей вийшов з берегiв i так берега можемо не досягнути. Тому ми попливли проти течiї вверх на пiвдень. Плисти проти течiї було важко, але ми мусили поспiшати, треба було ще до свiтанку минути Дудiнку. Подолавши кiлька кiлометрiв дiсталися берега. Вiн був досить високий, але ми ще деякий час плили далi, боячись cicти на мiлину. Коли минули Дудiнку, яка була добре освiтлена, вирiшили вийти на берег. Покинувши човна, ми пустили його на воду, щоб не залишилося свiдка нашої втечi, i вiн, не поспiшаючи, вiдпливав за течiєю на пiвнiч, а ми подалися на пiвдень.

До ранку йшли берегом рiки. Вранцi побачили здалека на березi хату-балок. Пiшли в напрямку до хати просити харчiв. Переговорити з мешканцями згодився Грицько. Отож вiш йшов першим, а ми з Михайлом iшли на певнiй вiдстанi за ним. До хати не дiйшли. Нас зауважив господар. Вiн зник у хатi, а через хвилину вийшов з нацiленою на нас зброєю. Наказав нам не наближатися, бо буде стрiляти. Пiсля переговорiв господар винiс 4 рибини i буханець хлiба, поклав це все на пеньок, i, не випускаючи з рук зброї, вiдiйшов на 10-15 м. Сказав одному з нас пiдiйти i все це забрати. Бiльше нiчого не може нам дати, бо сам сидить напiвголодний. Ми подякували i вiдiйшли. Було видно, що господар хатини зрозумiв хто ми. Ми натрапили на добру i чесну людину. Вдоволенi, що здобули трохи харчiв, ми з новими силами подалися берегом Єнiсею на пiвдень. На березi рiки часто натрапляли на колоди дерев, занесених сюди течiєю рiки. Наше взуття застрягало у намуленiй гальцi. Все це затримувало наше просування вперед, i ми змушенi були шукати iншої дороги.

Ми вирiшили взяти напрям на пiвденний захiд, на Томськ, що давало нам можливiсть затерти за собою, на випадок погонi, слiди. Для бiльшої обережностi iшли висохлим руслом маленької притоки Єнiсею. Карликовi кущi, що росли по обох боках русла, становили для нас добрий захисток вiд небажаного ока. Таким способом ми просувалися досить швидко. Однак русло скоро закiнчилося i ми опинилися в чистiй тундрi де рiс негустий чагарник.

На мить ми зупинилися. Перед нами простягався безмежний, без кiнця i краю простiр сибiрської тундри, такий непривiтний, як i увесь цей край. Куди заведе нас вибраний нами шлях? Але роздумувати було нiколи. Пiд нами горiла земля. Нас чекала далека, важка i невiдома дорога. Йшли ми навмання. Не було нi стежок, анi дорiг. Першим iшов Михайло, за ним Грицько, а я останнiм замикав цей похiд. Посувалися повiльно.

Важко було орiєнтуватися в тайзi без компаса i без годинника. Ми не знали, яка зараз пора дня, чи ночi. Похмурi днi без сонця нiчим не вiдрiзнялися вiд «бiлих ночей». Дорогою часто траплялися досить глибокi ями, якi неможливо було помiтити, так вони були замаскованi травою i корiнням. Ми часто несподiвано падали в цi ями. На наше щастя в них не було води. Така дорога дуже втомлювала. Ми втрачали сили. Iшли мовчки. Кожен думав про щось своє. Я почав усвiдомлювати, що такою дорогою далеко не зайдеш, що наш план приречений на невдачу, а наша пiдготовка до втечi з Далекої Пiвночi, з Заполярiя була надто покваплива i необдумана. Я намагався вiдганяти вiд себе цi чорнi думки, але вони, непрошенi, настирливо знову i знову поверталися. Жахала думка про те, що нас можуть пiд посиленою охороною i в кайданах вернути в таюiр або в тюрму. Своїми думками я не дiлився з товарищами, боявся викликати панiку. Проте ми не жалiли про вчинене. Ми тепер почували себе вiльно, могли дихати на повнi груди. Тiшилися цею вiдносною волею, яку самi собi здобули, ризикуючи всiм, навiть тим найдорожчим, що має людина – життям.

Раптом ми почули крик Михайла i побачили, що вiн потрапив у яму. Занепокоєнi тим, що вiн щез нам з очей i не подає голосу, ми пiдiйшли до ями. Вiн сидiв i не робив навiть спроби вибратися з неї. Просив нас, щоб ми його тут залишили, бо йти вiн не має сили. Однак ми допомогли йому вилiзти з ями i зовсiм знесиленi, тут же, бiля ями, посiдали на землю.

Bci мовчали. Я оглядав околицю. Куди сягало око, всюди рiвнина, вкрита купками кущiв карликової берези i полярної верби. Їхнi тоненькi, видовженi, ще зеленi листочки дещо оживляли понурий пейзаж. Вдалинi маячiли невисокi горби. Мимоволi пригадалися нашi Карпати, покритi буйною зеленню, верби над ставком, поля, вся краса української природи, i серце защемiло. Чи побачу ще вас?

Однак треба було повертатися до дiйсностi. Ми поволi втрачали надiю на успiх. Мусили вирiшити, що робити далi, в якому напрямку податися, бо йти так манiвцями в бiк Томська, до якого по прямiй було 600-700 км, i надiятися, що щасливо доберемося до нього, було щонайменше несерйозно. Але перед тим, як дiйти якоїсь спiльної думки, ми вирiшили трохи вiдпочити i пiдкрiпити свої сили. 3'їли по 50 грамiв хлiба з маленьким шматочком риби. Це додало нам трохи сили i енергiї i навiть зажеврiла маленька iскорка надiї на успiх.

Порадившись, прийшли до спiльної думки, що тундрою не зможемо йти. Хоч ця дорога безпечнiша, бо серед чагарникiв ми могли надiйнiше заховатися вiд погонi, але вона не давала жодних шансiв на успiх. Тому вирiшли вибрати бiльш небезпечну, але надiйнiшу дорогу берегом Єнiсею.

Ми змiнили маршрут. До Єнiсею поверталися вже iншою дорогою, коротшою. Йти берегом було набагато легше. Дорогою траплялися хатки, в яких нiхто не жив. Вони були порожнi, бо риболовецький сезон вже закiнчився. На бepeзi де-не-де стояли бочки з засоленою рибою. 3 харчами стало легше. Однак лише солоною рибою ми не могли довго харчуватися. Хотiлося нам урiзноманiтнити наше «меню». Тому, побачивши здалека хатину, з комина якої йшов дим, ми вирiшили повторити свiй експеримент, щоб роздобути трохи харчiв, особливо хлiба. Хатина стояла приблизно на 60-80 м вiд берега, в лiсочку з напiвкарликових дерев, у невеликiй балцi. 3 обох бокiв балки пiдiймалися порослi кущами невисокi горбочки, що з'єднувалися мiж собою поза хатою. Ми з Михайлом пiднялися на горбочки, Михайло на лiвий, я на правий. Старалися йти непомiтно. Коли опинилися вже близько хати i залягли, тодi Грицько вирушив балкою в напряму хати. Господар, зауваживши Грицька ранiше, вже стояв перед хатою, з нацiленою на нього рушницею, i наказав лягти. Бiля хати собака рвався з ланцюга, здавалося, зараз зiрветься з прив'язi i своїми вишкiреними зубами i страшним гавкотом примусить Грицька, цього зайду, втiкати звiдси не озираючись. Однак Грицько не лiг i не втiкав, а повiльно йшов далi. Пролунав перший пострiл, вiдтак другий, а Грицько йшов. Ми почали, як ранiше домовились, навперемiну вигукувати, безперервно мiняючи мiсця, щоб господар не смiг зрозумiти, скiльки нас насправдi. Вiн розгубився. Пролунало ще два вистрiли, але коли Грицько, не дивлячись на це, iшов далi в напрямку хати, господар вже не наказував Грицьковi лягати, а просив вiдiйти. На прохання Грицька дати нам харчiв вiн категорично вiдмовився, сказавши, що сам сидить голодний. Ми, розчарованi, подалися далi своєю дорогою.

Вдень спали i вiдпочивали в порожнiх хатинах рибалок, бо нiчними переходами дуже перевтомлювалися. Пiд час одного з нiчних переходiв дорогу нам перегородила притока Єнiсею, шириною приблизно 4 метри. За нашими вимiрами вона мала бiльше як 2 метри глибини. За допомогою сокири ми змайстрували слабенький тимчасовий мicток, для чого використали напiвкарликовi деревця i колоди, якi часто зустрiчалися на березi рiки. Коли мiсток був готовий, я попередив своїх товаришiв, щоб були уважними, переходячи рiчку, щоб не скупалися у xoлoднiй водi. Вони перейшли щасливо на другий берег, а я впав у воду i весь промокнув. Мене витягли з води на берег. 3 чобiт я вилив воду, одежу викрутив. Мав надiю, що пiд час швидкого маршу висохну в дорозi. Почав падати перший снiг, на якому чiтко було видно нашi слiди i це нас непокоїло. Моя одежа не висихала, а задубiла, i я почав мерзнути. На березi не було хат i ми змушенi були розпалити вогонь просто на березi та висушитися. Дров було багато, я трохи пiдсушив одежу i ми пiшли дальше. Настрiй був поганий, а тут ще Грицько, напившись води з Єнiсею, захворiв. Йому було дуже погано. Вже над ранком ми здалека помiтили хатину. Всерединi з дощок була збита прича (лiжко), посерединi стояла напiврозвалена пiч. Як могли, привели iї в порядок i розпалили вогонь. Хворий Грицько прилiг на причу, я пiшов заготовляти дрова, а Михайло заходився готувати вечерю. Вiн набрав у казанки води з Єнiсею. У двох казанках наварив риби, а в одному закип'ятив воду. Ми посiдали вечеряти. Кожен отримав по маленькому кусочку хлiба, i ми з'їли його з вареною рибою. Випили юшку i запили «чаєм» (окропом). До чаю всипали по однiй чайнiй ложечцi цукру. Окропу випили багато, щоб потiм не пити води з Єнiсею. Пiсля смачної вечерi полягали спати. Михайло i Грицько лягли на причi, я примостився бiля пiчки, сушився i пiдтримував вогонь. Я швидко заснув. Через деякий час я прокинувся вiд рiзкого болю в лiвiй руцi. Це горiв рукав мого бушлату. Швидко погасивши тлiючий рукав, я пiдкинув у пiчку дров, сокирою пiдпер дверi, якi щiльно не закривалися, i знову лiг спати. Розбудив нас сильний стукiт у дверi. Ми почули голос: «Кто там есть, выходи!». В хату нiхто не заходив. Вiдразу подумалося, що це кiнець нашiй волi. Жити далi не хотiлося, тим бiльше повертатися до тих, з рук яких ми тiльки-но звiльнилися. 3 хати вийшов Михайло, вiдтак Грицько, а я залишився ще в хатi. Заховав сокиру пiд лавку, прикрив iї сiном i сiв. Через вiконце я побачив своїх товаришiв, якi лежали на землi, i над ними глумився молодий чоловiк. Два iншi стояли недалеко i не брали в цьому участi. Вiдчинилися дверi, появилася цiвка гвинтiвки й оклик: «Выходи, а то стрелять буду, выходи!». Лише вийшов, як на мої плечi посипались удари прикладом гвинтiвки. Вiд ударiв я ухилявся як тiльки мiг i сказав: якщо хоч один удар впаде на мої плечi, то буду втiкати, нехай стрiляє. Хлопець зарядив гвинтiвку, нацiоився i вже був готовий вистрiлити, але вмiшався старший чоловiк, який сказав, що вiн не буде нести трупа. А втiкачiв живих, чи мертвих їм треба було здати. За те їм виплачували нагороду. Хлопець трохи подумав i опустив гвинтiвку. Пiд конвоєм нас повели до човна. Дорогою нас пiдганяли прикладами. Найбiльше дiсталося хворому Грицьковi, який не мiг швидко йти.

На бepeзi чекав на нас досить великий човен. «Душолови» посадили нас на середину човна. Двоє сiли на весла, один взявся за руль. Прочитали iнструкцiю, як нам себе поводити. До другого берега Єнiсею було ще далеко. Ми розговорились. Коли ми розповiли хто ми, звiдкiля ми, за що нас арештували, судили i вислали так далеко вiд своїх домiвок, неприязнь до нас поступово зменшувалась. Вони напевно пiдраховували в думках, скiльки кожному з них дiстанеться за нашi голови. Доручили нам весла, i ми з Михайлом веслували. Грицьковi було все ще погано. Вiд них ми дiзналися, що всi оперативнi пости вздовж берегiв Єнiсею були попередженi про втечу в'язнiв-бандитiв. Bci отримали наказ зловити втiкачiв i здати їx живими, чи мертвими, органам НКВД. Коли оперативний пост зауважив вогонь, який ми палили на другому бepeзi Єнiсею, здогадався, що це напевно втiкачi, яких розшукують. Отак ми опинилися в їхнiх руках.

Ми перепливли розбурханий Єнiсей i прибули до хатини, де знаходився оперативний пост. Ставлення до нас зовсiм змiнилося. Нам ще раз прочитали iнструкцiю. Зачинили нас в окрему кiмнату, дали харчiв, i ми варили собi їсти. Нам дозволялося виходити на подвiр'я, рубати для себе дрова. Дали нам, пам'ятаю, якоїсь крупи i велику каструлю i ми наварили собi кашi. Виспалися i вiдпочили. I знову почали обдумувати, чи можна звiдси втекти, чи змиритися з поразкою. На втечу ми почали дивитися вже трохи iнакше. Зрозумiли, що до неї треба готуватися ретельнiше.

Поки ми роздумували, дебатували, за нами прибув з Дудiнки катер. Нашi oxopoнцi передали нас з рук у руки конвоєвi. Нас перевезли назад, туди, звiдкiля ми почали свою «епопею», тобто в Дудiнку на пересилку. Прибули ми у жалюгiдному станi. Нас посадили на землю бiля ворiт, показуючи вам в'язням, що втеча з сталiнських концтаборiв, сталiнських «шкiл перевиховування в дусi комунiзму», яким немає аналогiв у цiлому свiтi, неможлива.

3 Дудiнки перевезли до Норильська i розмiстили в слiдчiй тюрмi-iзоляторi. У камерi, куди мене завели, пiд двома протилежними стiнами були спорудженi двоповерховi нари для шiстьох чоловiк. Тут же в кутi стояла славнозвiсна «параша», вiд якої в камерi, яка нiколи не провiтрювалася, стояв важкий дух. Бiля «парашi» на двох кронштейнах, закрiплених в стiнi, була прикрiплена широка дошка, яка служила столом. У всiх щiлинах стiн i нар аж кишiло вiд блошиць i тарганiв, якi не давали нам спати. Електричне свiтло в камерi на нiч не вимикалося. В'язнi лежали на голих нарах без матрацiв i без постелi. Вдень не дозволялося лягати. Можна було лише сидiти, або ходити по камерi. Годували так, щоб не вмерти з голоду. Постiйно хотiлося їсти. I що б ти не робив, про що б не думав, шлунок все нагадував про себе. В першу чергу я вирiшив по можливостi вiдiспатися. Вдень дрiмав, сидячи в кутi на нарах, щоб мене не було видно через «глазок» – в дверях. У камерi сидiли «битовики», судженi за крадiжки, побиття людей, вбивства i т.п. Хто з них сидiв за вбивство, особливо рецидивiсти (тобто такi, якi вже неодноразово за цi ж caмi провини були судженi i iзольованi), користувалися авторитетом серед в'язнiв-«битовикiв». До думки рецидивiстiв прислухалися, їx вказiвки виконувалися.
Кожного дня в'язнiв виводили на прогулянку, яка тривала бiля 30 хвилин.

За час перебування у Норильських тюрмах, а це було з осенi 1946-го по 1947 рiк, я багато дечого засвоїв. Наприклад, мене навчили, як треба поводити себе i жити в концтаборах, а саме:

– не вимiнювати свою пайку хлiба, чи цукру на тютюн (за одну сiрникову коробку махорки давали 200 г хлiба);
– не ганятися за додатковим пайком кашi, чи xлiбa. Гарантiйний пайок (на Заполярiї – 500 грамiв хлiба) давали всiм, крiм в'язнiв, якi сидiли в барацi посиленого режиму (БУР). За добру роботу давали додаток. За так званий «плюс один» додавали 200 грамiв кашi i 200 грамiв хлiба; за «плюс два» – 400 грамiв кашi i 400 грамiв хлiба i, часом, запiканку. Отже, краще було з'їсти менше, нiж перевантажувати себе роботою;
– вiд роботи не вiдмовлятися, бо за це карають, садять в БУР, судять i т. iн. Робити вигляд, що працюєш, але не працювати;
– вiд важкої робати взагалi вiдмовлятися, навiть тодi, коли тебе примушують. Треба пам'ятати, що важка фiзична праця – це дорога на той свiт, навiть додаткова пайка xлiбa не врятує. Якщо тебе хоч один раз примусять працювати, то вiдмовитися пiзнiше вiд неї буде нелегко;
– нi до кого без причини не сiкатися, не кривдити, не шукати собi ворогiв;
– не дозволяти над собою знущатися, тобто на кожний удар вiдповiдати подвiйним ударом, навiть тодi, коли ти не впевнений у перемозi;
– не показувати, що ти чогось боїшся;
– не довiряти нiкому, точнiше, майже нiкому i т.п.

В камерi сидiли рiзнi люди. Деякi з них вже не вперше, а були й такi, що сидiли ще у воєнний час. Менi розповiдали, що в цiй тюрмi сидiло багато вiйськових, переважно колишнi офiцери з Прибалтiйських республiк: Литви, Латвиiї та Естонiї, а також з Польщi, тобто з тих країн, якi Червона Армiя «визволила» вiд капiталiстичного «рабства». Тодi в Норильську була тiльки одна тюрма, яка не вмiщала всiх тих, яких треба було iзолювати. Тому наприкiнцi вiйни побудували ще одну. Тюрмами i концтаборами нас сповна забезпечували...

У цiй тюрмi показували менi окованi залiзом дверi, за якими розстрiлювали приречених. Аналогiчнi дверi я бачив опiсля в iншiй, на той час пересильнiй напiвпiдвальнiй тюрмi «Ширяєва». В обох тюрмах у воєнний i пiслявоєнний час виконували смертнi вироки. Тодi найбiльше розстрiляно колишнiх вiйськових офiцерiв (вiйськово-полонених). У цi страшнi воєннi часи розстрiлювали не тiльки в тюрмах, де зачитували рiшення суду, але й в концтаборах, за списком, без слiдства i суду. Процедура знищення «неблагодiйних» в'язнiв i не тiльки в'язнiв була масовою i самi тюрми не встигали справлятися з такою кiлькiстю приречених.

Ще за воєнного часу у тюрмi служили наглядачами два брати Локшини (за правдивiсть прiзвища не ручаюся), я їx ще застав. Обидва високi, гарнi собою, мовчазнi. Нiхто не здогадався б, що один з них був виконавцем смертних вирокiв, тобто катом. Бували випадки, якi в переповнених в'язнями тюрмах мали фатальнi наслiдки. Оповiдали менi про такий моторошний випадок: у тюрмi сидiло двоє однофамiльцiв-полiтв'язнiв, колишнi литовськi офiцери, вiйськовополоненi Яцевiчуси: Ян i Жозеф. В цей воєнний час в'язнi знали, що йде масовий розстрiл в Норильську. Нiхто не почував себе винним, але кожен з тривогою очiкував cвoєї черги. Жозеф Яцевiчус був непоганим художником i його часто тюремне начальство використовувало за фахом.

Одного разу з камери викликали Жозефа з речами. Bci були впевненi, що це прийшов йому кiнець. Вiн попрощався з вciмa в'язнями, що сидiли з ним у камерi. Приблизно через 3-4 години в камеру повернувся Жозеф, але це вже була зовсiм iнша людина, в повному розумiннi цього слова – дiд. Волосся посивiло, лице осунулося, постарiло. Деякий час Жозеф сидiв мовчки. Коли вже зовсiм прийшов до тями, розповiв, що як тiльки вийшов з камери, вiдразу його обступили конвоїри i завели в «дежурку», де зачитали йому смертний вирок. Тодi надiли кайдани, вiдiбрали речi, до рота вставили кляп (грушу), щоб вiн не мiг кричати. Однак, як виявилося, машина смертi не дуже чiтко працювала – десь подiвся кат, а заступити його нiхто не хотiв, тому Жозефа посадили на долiвку в кутi «дежурки», де вiн повинен був дочекатися ката. На нього вже нiхто не звертав уваги, нiби його вже тут не було. Ця затримка i врятувала Жозефу життя.

В «дежурку» зайшов начальник тюрми Шахурдiнов (татарин за нацiональнiстю). Зауваживши Жозефа, якого знав як художника, запитав, що вiн тут робить? Коли побачив, у якому станi знаходиться Жозеф, наказав вийняти йому з рота кляп. Тiльки тодi Жозеф пояснив начальниковi тюрми все, що з ним трапилося. Шахурдiнов сказав, що, на його думку, зайшла якась помилка. Перевiривши документи, виявили, що замiсть Яна взяли Жозефа. Вiдразу зняли з нього кайдани, вiддали речi i повернули в камеру. Його мiсце зайняв однофамiлець Ян.

Одноманiтно проходили в тюрмi днi за днями. Можна було би i не згадувати про життя-буття, але вiдбувалися там деякi, на теперiшнiй погляд, може, i не вартi уваги епiзоди, якi, однак, характеризують психiку в'язня, людини постiйно голодної, збайдужiлої до всього, крiм куска хлiба. Але це може зрозумiти тiльки той, хто сам пережив такий стан. Не можна порiвнювати лiкувальне голодування, яке може продовжуватися десятки днiв, з постiйним недоїданням, яке триває впродовж мiсяцiв i рокiв, коли людинi майже постiйно ця їжа привиджується, сниться. Мимоволi їй згадуються моменти, коли була можливiсть їсти i це не використовувалося. Все це переживали вci в'язнi, а найбiльше тi, якi, займаючи на вoлi високi посади, не вiдмовляли собi нi в чому. Наведу один, може i не дуже характерний приклад:
У тюрмi видавали в'язневi по 500 грамiв хлiба, з них: ранком 300 i ввечерi 200. Кожну пайку важили, про що свiдчили пpикoлoтi дерев'яними паличками до основної пайки маленькi кусочки хлiба. На око виглядало, що пайка з цiлушки бiльша вiд звичайної пайки, рiзаної з середини буханки. Крiм цього вважалося, що цiлушка краще випечена i смачнiша. Тому кожен в'язень хотiв, щоб йому попала цiлушка. Дивна фiлософiя, але факт. Тому роздавати пайки хлiба вважалося свого роду привiлеєм.

В тюремнiй камерi, куди мене помiстили, хлiб роздавав молодий в'язень, рецидивiст, який сидiв за третє, чи четверте вбивство – Ваня Iванов. Вiн приймав хлiб через «кормушку», клав його на стiл, вибирав собi найкращий кусень, а пайки iншим роздавав пiсля того, коли вони отримали «баланду» (500 грамiв).

Хоча неприємно про це згадувати, але менi хотiлося, як i кожному з нас, отримати цiлушку хлiба. «Баланду» нам подавали через напiввiдхиленi дверь. Я зауважив, що Ваня першим пiдставляє свою миску i йому наливають густiшу «баланду». Iншим наливали вже саму водичку. Крiм цього, хоч я був дуже виснажений, але не хотiв визнавати над собою зверхником бандита-вбивцю. Хотiв навести справедливiсть в камерi, поламати закостенiлий стереотип сваволi.

Одного дня, коли вiдчинилися дверi, я перший подав миску, i менi налили черпак густої сочевицi. Не можна уявити, з яким задоволенням я вiдiйшов вiд дверей. Вiдтак пiдiйшовши до столика, вибрав собi цiлушку хлiба, ciв на своє мiсце на нарах i почав спокiйно їсти. Я уявляв, чим ризикую, але свiдомо iшов на це. Тiльки зачинилися дверi, як Ваня накинувся на мене з лайкою, чому я порушив порядок без узгодження з ким-небудь (малося на увазi з ним). До нашої суперечки прислухалися спiвкамерники, але не втручалися. Чекали, що з цього вийде. Не перериваючи вечеряти, я вiдповiв, що всi ми в камерi маємо однаковi права, i я не визнаю над собою жодної незаконної влади. Нiде не написано, що вiн, тобто Ваня, повинен користуватися якимись особливими привiлеями. Було б справедливiше, якщо б кожен з нас чергував у камерi. Поки ми сперечалися, я встиг з'їсти обiд. Однак наша суперечка на цьому не закiнчилася. Ваня не звик, щоби йому не пiдкорялися. Вiн зняв накривку з «парашi» i з такою зброєю в руках кинувся на мене. Я чекав на якусь реакцiю з його боку, тому попередив, щоб вiн не починав бiйки, бо я за себе не ручаюся. Це ще бiльше розлютило Ваню. Спiвкамерники далi сидiли спокiйно, не втручаючись в наш «дiалог», їм було цiкаво, чим закiнчиться наш iнцидент. Я чекав, що вони допомагатимуть своєму ватажковi, чого побоювався, бо тодi прийшлось би менi скрутно. Але цього не сталося. Однiєю рукою я вiдняв вiд Baнi накривку, а другою вдарив в обличчя. Biн впав, але швидко пiднявся i знову накинувся на мене. Я ще раз попередив його, але це на нього не подiяло. Я не хотiв бiйки, але водночас не мiг допустити, щоб мене хтось бив, тому знову ударив i Ваня знову звалився на землю. Вiн поволi пiднявся, ciв на накривку «парашi», вийняв звiдкись половину бритвочки до голiння i сказав, що коли я засну, вiн вирiже менi очi. Я в свою чергу попередив його: якщо вiн ще раз наважиться розпочати бiйку, то я зроблю його калiкою. 3 поведiнки спiвкамерникiв я вiдчув i зрозумiв, що вони було вдоволенi поразкою свого ватажка. Цiлу нiч просидiв Ваня на «парашi», не спав, чекав, коли я засну, але я також не спав. Вiдттодi ми по чеpзi брали свою цiлушку хлiба i перший черпак «баланди». Скоро Ваню забрали на етап.

На нас – трьох «втiкачiв» – вiдкрили кримiнальну справу. Слiдство тривало недовго. На судi заздалегiдь пiдготовлений вирок нам тiльки зачитали: «Именем Советской Социалистической Республики... к высшей мере наказания – к расстрелу». Ця процедура тривала не довше 3-4 хвилин. Коли зачитали нам вирок у залi суду, до кожного з нас пiдiйшли по два солдати, i вiдразу ж пiсля зачитання вироку, надiвши на нас кайдани – наручники, наказали: «Марш вперед!». Ми були готовi до того, що нас чекає. Не було нi страху, анi жалю за тим, що ми молодими покидаємо життя. Пiсля того, як ми подихали, хоч i не довго, вiльним повiтрям свободи, повертатися знову в це жалюгiдне животiння, гiрше вiд рабства, а найбiльш демократичнiй i гуманнiй комунiстичнiй країнi, вовciм не хотiлося. Нам постiйно твердили: «Жить будешь, любить не захочешь».
Хто не пережив такого сорому, такого глумления над своєю особистiстю, не може уявити собi наш тодiшнiй стан. Ми не переживали через вирок суду, але не могли спокiйно знести того морального згущання над нами. У грудях клекотiла буря, але ми були безсилi як-небудь протидiяти. Ми скорилися i вийшли. «Воронком» вiдвезли нас у кайданах знову в тюрму, зняли кайдани i розвели по рiзних камерах смертникiв, якi нiчим не вiдpiзнялиcя вiд iнших камер. Рiзниця була в iншому: ключi вiд дверей цих камер знаходилися в «дежурцi», i коли iї вiдкривали, то лише в присутностi не менше трьох наглядачiв. На цей час камер, заселених смертниками, було шiсть. У моїй камерi cидiлo вже троє засуджених, всi чекали свoєї черги. Тут сидiли «битовики», засудженi на кару смертi за вбивства. Один, на прiзвище Зуб, як вiн розповiдав, нехотячи вбив свого напарника на виробництвi лопатою. Другий – Женя вбив «суку» (злодiй, який порушив злодiйськi закони). Вiн програв його в карти. Третiй не хотiв нiчого на цю тему говорити.

У смертнiй камерi дозволялося спати, лежати, ходити по камерi. На прогулянку нас не виводили. Заборонялося кричати, стукати, голосно спiвати.

На другий день мого перебування у смсртнiй камерi вiдчинилася «кормушка» i надзиратель запитав: «Кто из вас на букву «3»?". Я назвав своє прiзвище. Вiн всунув через «кормушку» аркуш чистого паперу, чорнило i ручку i сказав, щоб я швиденько написав прохання про помилування. Я вiдмовився i сказав, що нiчого просити не хочу i не буду, нехай мене розстрiляють. Так жити я не хочу. «Кормушка» зачинилася, а через 15-20 хвилин знову вiдчинилася i вже iнший наглядач запропонував менi писати прохання про помилування. Я вiдмовився вдруге. Тодi вiн простягнув менi повну миску густої сочевицi, пайку хлiба i сказав: «Напишешь, получишь все это, не напишешь сам, то все равно за тебя напишут, тогда ты останешься голодный, выбирай». Такої спокуси не витримала моя грiшна душа, я думав схитрувати, хотiв взяти миску сочевицi, але вiн не дав. «Сначала напиши, дай мне в руки написанное, я прочитаю и только тогда дам тебе суп и хлеб». Я пiдкорився. Пiд його диктування написав те, що вiд мене вимагалося, i отримав харчi. Сьогоднi менi все це здається дивним, ненормальним, але тодi так було. Важко нинi зрозумiти психiку голодного, постiйно голодного в'язня. Пiзнiше з'ясувалось, що мої товаришi по втечi також отримали по мисцi сочевицi, але без хлiба, бо написали прохання про помилування вiдразу.

В смертнiй камерi я намагався нiкому не заважати. Потроху займався фiзкультурою, правда найлегшою, ходив по камерi, але це викликало серед спiвкамерникiв невдоволення. Я заважав їм «куняти».

Тодi я за допомогою загостреного дроту пiдшив собi шкарпетки грубим полотном i так, без черевикiв, ходив по камерi. Пiсля такої зарядки краще спалося. Коли всi лежали, або дрiмали, я ходив по камерi майже без шелесту, але й це заважало одному спiвкамернику – Зубу. Вiн мене попередив, щоб я перестав ходити, бо це йому заважає. Я його послухав. Але менi не сидiлося, нележалося, хотiлося ще перед смертю трохи походити. Тому я знову почав свою прогулянку по камерi, стараючись робити якнайменше шуму. Думав, що такою тихою ходою вже нiкому не буду заважати. Аж тут зi свого мiсця зiрвався Зуб i з криком накинувся на мене, як то я, «фраєр», смiю не пiдкорятися йому, це так безкарно не проходить. Схопив мене за горло i почав душити, обзиваючи всякими нецензурними словами. Я ще тодi не знав, що таким способом вже не одного в'язня задушено, тому я сприйняв напад Зуба спокiйно. Вiдiрвав я його руки вiд свого горла i попросив вiдчепитися, бо немає за що зчиняти авантюру i бiйку. Я ходив безшумно, в одних шкарпетках i, на мою думку, нiколу не заважав спати. Однак, мої аргументи не подiяли на «вора в законе». Вiн заявив: «Одним больше, одним меньше – для меня это не играет роли». Вiн бачив перед собою обдертого, непоказного «фраєра» – смертника, який навiть не вмiє говорите «по-человечески», тобто по-росiйськи, значить його треба провчити, вказати йому його мiсце. Я зрозумiв, що це не жарти, бо вiн стиснув менi горло знову i дiйсно старався завдати менi болю. Я ще раз попросив перестати знущатися надо мною. Зуб подумав, що його жертва проситься – значить, боїться, почав ще сильнiше стискати горло. Менi стало боляче. Тодi я, не зволiкаючи, лiвою рукою звiльнився вiд його руки на горлi, а правою вдарив його в обличчя, i Зуб покотився на землю, але вiдразу зiрвався. Його очi засвiтилися звiрячим вогнем, жадобою кровi, жертви. В цей момент я уявив собi iспанського бика, який стоїть перед червоним полотнищем тореадора i готується до атаки. Я ще раз попередив його, щоб вiдчепився, бо тодi сам почну наступати i тодi це може погано закiнчитися. Спiвкамерники слiдкували за нашими дiями з задоволенням. Це була для них розвага, видовище. Зуб накинувся на мене, як звiр, намагаючись звалити мене з нiг. Я схопив його за плечi i головою почав бити в стiну i в дверi, вiдтак кинув його на бетонну пiдлогу, клякнув на нього i почав бити, чим порушив тишину iзолятора. Прибiг наглядач i через зачиненi дверi, – «кормушку» не мав права сам вiдкривати, а через «глазок» добре не бачив i не мiг зорiєнтуватися, що дiється в камерi, – почав допитуватися, чому и порушуємо тишу. Ми припинили бiйку. Зайняли швидко свої мiсця на нарах, немовби нiчого не було. Не отримавши вiд нас вiдповiдi, наглядач викликав з вартiвнi допомогу. Прибiгло декiлька наглядачiв. Вiдчинили дверi, але у нас в камерi було вже все спокiйно. Зуб пояс-нив, що ми тут займалися фiзкультурою, трохи постукали i бiльше не будемо. На цьому наш конфлiкт з Зубом закiнчився. Вiн тiльки сказав: «Маєш щастя, що прийшли наглядачi i врятували тобi життя».

Смертники в камерi говорили, що коли викликають з камери з речами бiля 18.00-19.00 години, то зачитують помилування, смертний вирок замiнюють ув'язненням. А якщо смертника викликають опiвночi, бiля 24.00 години, або пiзнiше, то його ведуть на розстрiл. Менi не раз уявлялася картина мого розстрiлу. Не хотiлося, щоби менi зав'язували очi, думалося, чи зможу я без страху дивитися на цiвки зброї, коли мене поставлять пiд стiнку, а солдати, нацiлившись на мене, будуть чекати команди «огонь» i пустять в мене серiю куль. Чи вiдразу впаду? Чи ще трохи протримаюсь на ногах? Чи без звуку буду осуватися на землю? Весь час думав над тим, щоб не показати страху, щоб бачили нашi кати, як вмирають «бандьори», як вони нас називали. От такi та iншi картини моєї смертi проносилися в моїй уявi. Я знав з оповiдань саму процедуру розстрiлу в радянських тюрмах. Тут вiдбувається все без романтики: перед тобою вiдчиняють залiзнi дверi i там, на третiй сходинцi, тобi ззаду по-злодiйськи стрiляють в потилицю. Правду кажучи, так безславно вмирати не хотiлося. Не раз думав, чому не знайшла мене ворожа куля в бою з ворогом, окупантом, де загинув би як герой. Тодi мої кiстки залишились би на рiднiй землi. Може, поставили б на могилi хрест, час вiд часу на могилу приходили б помолитися за мою грiшну душу, та й згадали б про тих, хто вiддав своє життя за нашу спiльну справу. А тут на чужинi, на далекому Заполярьї на хотiлося б залишати своїх кiсток. Тут тебе нiхто не згадає, не вiдвiдає, а так, просто тебе голого, без домовини скинуть у загальну яму, чи траншею, засиплять тонкою верствою землi, i скiнчилась твоя земна мандрiвка.

Сама смерть була не страшна. До думки, що мене розстрiляють, я вже звик, змирився з нею. Хотiлося, щоб все це прийшло швидше, бо вичiкувати свого кiнця було неприємно, важко, неспокiйно.

Якось роздали нам по пайцi цукру на мiсяць. Це було приблизно 150-200 грамiв, точно не пам'ятаю. 3 хлiба, цукру i води ми робили так звану «тюрю». В той час вона була смачнiша вiд усього, що я коли-небудь їв. Я зробив собi з пайки хлiба i частини цукру порцiю «тюрi», а решту цукру залишив на другий день. Коли заснув, у мене цукор вкрали.

Так минали днi за днями, подiбнi, одноманiтнi. Однiєї ночi, десь пiсля пiвночi вiдчинилася «кормушка» i з'явилася фiзiономiя наглядача. В камерi всi так чуйно спали, що вiдразу вiдкрили очi i чекали, що нам скажуть. Наглядач запитав: «Кто из вас на букву «3»?». Менi стало моторошно, хоч я знав, що цей момент настане, але проти волi стало не по собi. Хотiлося заспокоїтися, тому я вдав, що сплю i не чую. Хотiв виграти пару хвилин на заспокоєння нервiв. Сусiд мене штовхнув, я пiднявся i сiв. Bci, що були в камерi вже сидiли на своїх нарах. Надзиратель повторив запитання. Я назвав свое прiзвище, а наглядач: «Собирайся с вещами на выход!». Я вже трохи заспокоївся i запитав, чи можна свої речi залишити? Вони менi бiльше не пригодяться. Наглядач сказав брати з собою все. Я збирався не поспiшаючи, хоч збирати не було що. За цей час я повнiстю заспокоївся. Вийшов у коридор i дверi камери вiдразу за мною зачинилися. В коридорi стояло щось iз шестеро наглядачiв, озброєних пiстолетами. Тут вони надiли на мене кайдани i повели у вартiвню. Я йшов досить спокiйно, хоч ноги були важкi. Однак я старався цього не показувати. Не поспiшав. В цей час думав, чи скоро вставлять менi в рот кляп. Цеї хвилини я найбiльше боявся. Один з наглядачiв з якоюсь незамаскованою насолодою сказав менi: «Пришел тебе конец, бодрись! Не переживай, мы все туда пойдем!». Вiн дивився менi у вiчi з цiкавiстю, як я це сприйму. Не приховую, що такої розмови вести менi не хотiлося. Не бажав собi того, щоб один з моїх катiв бачив в моїх очах страх. Як менi здавалося, я спокiйно, всмiхаючись сказав, що вже давно вичiкую цього моменту, який наступає, i добре, що вiн накiнець прийшов.

Завели мене в «дежурку». Там було десь iз восьмеро наглядачiв разом з начальством-офiцерами. Вони розмовляли мiж собою, навiть голосно смiялися. Один з офiцерiв сидiв за столом i щось читав, чи проглядав якiсь документи. Така обстановка здавалась менi штучною, неприродною. Думалось менi, що у мене такий «святковий» день, я прощаюся зi свiтом, a їм байдуже, навiть весело, не звертають на мене, на «героя» дня, уваги. Для них це був звичайний робочий день, уся ця процедура, ця технологiя смертi була буденною, звичною справою, яка в мене, звiсно, викликала гнiтюче враження. Так простояв я в кайданах кiлька хвилин, якi здавалися менi цiлою вiчнiстю. Мiж присутнiми я зауважив людину в бiлому халатi. Це певно був лiкар.

3-за столу пiднявся майор. Тримаючи в руках якийсь папiр, глянув на мене i, не затримуючи свого погляду на менi, сказав: «Бодрись!», вiдтак попросив у присутнiх уваги i почав читати:

«Именем Советской Социалистической Республики... (вiн читав, а я думав, скiльки-то мiльйонiв таких, як я i менi подiбних жертв знищено вiд цього iменi) ...смертный приговор заменить десятью годами лишения свободы в ИТЛ (исправительно-трудовые лагеря). После отбытия наказания – 5 лет ссылки с лишением гражданских прав». Жодної втiхи я не вiдчув, уявив собi, якi ще митарства очiкують мене в майбутньому.

Менi зняли з рук кайдани i попередили, щоб я поводив себе тихо, не гомонiв, не перестукувався, нiкому не говорив, що мене помилували. Фiзично вiдчув полегшення. Розтер собi руки, на яких залишилися слiди вiд кайданiв. Почав звикати до думки, що довго ще менi прийдеться гнути спину на нашого «визволителя». У камерi, куди мене завели, вже сидiли мо товаришi по втечi. Вони швидше пройшли процедуру помилування. Здавалося, що ми повиннi б радiти з дарованого нам життя, однак у всiх нас настрiй був пригнiчений. Нам при-несли по мисцi «баланди» i по шматку хлiба. Настрiй дещо пiднявся.

Iз слiдчого iзoлятopa, в якому знаходилися смертнi камери, нас в цей же день перевезли у напiвпiдвальну тюрму «Ширяєва» (назва вiд прiзвища одного iз грiзних iї начальникiв), i розкидали по рiзних камерах. Я попав у камеру, де було 80 в'язнiв. Проходи мiж верхнiми i нижнiми нарами були «зашитi» дошками, щоб помiстилося бiльше в'язнiв. Поки мої очi звикли до тьмяного свiтла у камерi, я стояв бiля дверей, якi закрилися за мною, тодi почув з верхнiх нар: «Друг любезный, залезай к нам наверх!».

Я пiзнав голос вiдомого менi Ванi Iванова, з яким сидiв у слiдчому iзоляторi i де воював з ним. Вiд такої зустрiчi менi стало неприємно, я не хотiв мати таких друзiв. Ваня своїм спiвкамерникам при менi сказав, що ось перед вами свiдок, його друг, з яким вiн сидiв у слiдчому iзоляторi, i я можу пiдтвердити, як вiн воював з начальством. Виявилося, що тут, у камерi Ваня керує «парадом». Йому всi пiдкорялися. Bci передачi, якi отримували в'язнi, проходили («шерстилися») через його руки. Вiн забирав з них все, що хотiв для себе. (У камерi сидiло декiлька мешканцiв Норильська, яким носили передачi). Ваня подав менi, як друговi, пайку хлiба i запропонував зайняти мiсце поряд з ним. Бiля нього вiдразу звiльнили одне мiсце. Його розпорядження виконувалися, не зволiкаючи, без обговорення, без дискусiй. Я взяв вiд нього цю пайку хлiба проти своєї волi i тому почував себе кепсько, однак лiг окремо на нижнiх нарах. Не хотiв мати з таким, як Ваня Iванов, нiчого спiльного. Старався якнайменше попадатися йому на очi. Його поведiнка мене обурювала. Все в нього було побудовано на брехнi, на вигодi для себе. Такi, як вiн, визнавали лише фiзичну грубу силу.

Була зима, початок 1947 р. Нас, трьох колишнiх втiкачiв, вiдправили на етап. Завезли на якусь пересилку, невiдомо якого табору i помiстили до БУРу. В камерi було повно в'язнiв, десь бiля тридцяти. Нари, як i всюди, зашитi дошками. Тут вперше я пiзнав на практицi yci привабливостi життя-буття мiж «битовиками».
В камерi перебували тодi «вори» – тобто злодiї, якi подiлялися на категорiї i дотримувалися суворих «воровських» законiв.

«Вор в законе» – це був «чесний» злодiй, який не йшов на спiвпрацю з табiрним начальством, оперуповноваженим, не мав права працювати бригадиром, анi майстром, одним словом, табiрним начальством. Не дозволялося важко працювати i т.п.

Злодiй «сука» був колись «вором в законе», алс порушив неписаний «воровський» закон, «зсучився», пiшов на спiвпрацю з начальством, шукаючи вигоди i працюючи бригадиром, чи майстром, став «сукою» i вже не мав права повернутися в лоно «вopiв в законi». Його вже там нiколи не приймали. Тому завданням «сук» було всiма силами домогтися, щоби «зсучити» якнайбiльше «ворiв в законi». Мiж ними велася постiйна боротьба. Їх тримали в окремих таборах i титьки тодi, коли начальство хотiло когось покарати, то переводило його в табiр противника, а це було для них майже смертним вироком.

«Шестьоркою» в таборах називали молодих хлопцiв, якi, попавши в табiр, прислуговували «ворам в законi», або «сукам». Це була найбiльш небезпечна категорiя в'язнiв. Їх було багато. Вони готовi були виконати кожну вказiвку свого «боса». Вони визнавали лиш їх накази. 3 таких «шестьорок» виростали «вори в законi», або «суки».

«Фраєром» в побутових таборах називали звичайного «работягу», який не належав нi до «ворiв в законi»', нi до «сук». Його можна було бити, програти в карти, заставляти працювати тощо.

Один з таких «шестьорок» хвалився, в який спосiб убив ножем «фраєра» на прохiднiй вахтi. Зробив це для того, щоб попасти в тюрму, а не в штрафний табiр. 3 ним була в мене сутичка, вiн вимагав, щоб я вiддав йому свiй светр. Я не погодився, а вiн, довго не думаючи, вигукнув: «Ах ты, фраерская сволочь! я тебя проучу, как надо жить!». I всадив менi в очi два пальцi, чого я не сподiвався, тому не пробував боронитися. Менi потемнiло в очах, заболiло, запекло. Мене огорнув страх, що вже не буду бачити i на все життя залишуся слiпим. Але на щастя, це тривало не довго. Зiр повернувся, але бiль не минув скоро. Хоч менi дуже хотiлося провчити цього хлопчину-«шестьорку», але, правду кажучи, побоявся, тому себе стримав, хоч це було нс легко. Я зрозумiв, що в такому гуртi, в такому середовищi, де закон «тундра», нiчого не вдiєш. Перший раз у неволi змирився з поразкою.

В камерi я побачив вiну мiж «суками» i «ворами в законi». «Суки» становили в камерi персважну бiльшiсть. Мiж ними був один «вор в законi», якого весь час переслiдували, били, знущалися над ним, примушували виносити «парашу», що «вору в законi» не дозволялося, намагалися довести його до того, щоб вiн «зсучився». Його мiсце було на нижнiх нарах, де вiн переважно лежав або спав. Bci знущання зносив мовчки. Напевно планував помету, коли «сук» буде менше, а верх вiзьмуть «вори в законi».

«Фраєри» в камерi не мали жодного голосу, з ними нiхто не рахувався. Вони сидiли тихо, спокiйно, не втручаючись в чужi справи.

Я чув, як «шестьорки» пiдходили до своїх «босiв» на верхнiх нарах i просили дозволу вбити «вора в законi», який все чув, але не реагував. Дозволу на кров, на смерть «шестьорки» не отримали, i поки ми сидiли в камерi, «вор в законi» жив. Вiн знав, що один необдуманий крок може коштувати йому життя.

На цiй пересилцi протримали нас три днi. I знову етап... Вiдвезли нас в третiй каторжний концтабiр. Вiд чого ми втiкали, до того, пiсля рiзних митарств, знову повернулися. Вид табору зробив на мене гнiтюче враження. Хоч вiд зустрiчi з ним я нiчого доброго не чекав, але те, що побачив ще з вахти, здалека, не викликало захоплення. Серед високих снiгових заметiв стояли нескiнченними рядами бараки, на дахах яких бiлiли грубi снiговi шапки. Де-не-де з коминiв тонкими цiвками пiднiмався в чисте небо дим, знак, що там живуть люди. Для полегшення контакту мiж бараками в снiгу були викопанi глибокi траншеї. Привезли нас у робочий час, тому в зонi майже не було видно людей.

Пiсля всiх формальностей, пов'язаних з передачею нас i наших документiв табiрному начальству, нас завели в контору, де доскiпливо перевiряли i звiряли нашi особовi справи. Перевiрка моїх товаришiв пройшла гладко. Але, коли дiйшли до перевiрки моїх документiв, виявилася деяка непогодженiсть мiж даними в документах i моїми свiдченнями. Коли мене запитали про статтю, за якою мене судили, i строк ув'язнення, я вiдповiв, що засуджений на 10 рокiв «ИТЛ» i назвав статтю КК (нинi не пам'ятаю цiєї статтi). Про те, що був ранiше засуджений на 20 рокiв КТР, я промовчав. Перевiряючi сказали, що напевно зайшла якась помилка, бо у каторжний табiр, де я зараз находжуся, iтееловцiв не спрямовують. Один з перевiряючих вийшов i повернувся через деякий час. Назвав мою статтю «54-1a i 54-11», за якою мене засуджено на 20 рокiв КТР, тому мене привезли в каторжний табiр. Я їм пояснив, що все це було в минулому, бо пiсля того, як мене вдруге судили вже за iншою статтею, смертний вирок анулював попереднiй термiн ув'язнення, як менiш зачитали на судi, тому я не визнаю каторги. Така моя аргументацiя їх не влаштовувала, i вони погрозили розправою за те, що я, як вони говорили, прикинувся «дурачком» i завiв їх в оману. Пояснили, що пiсля вiдбуття 20 рокiв каторги (якщо я залишуся ще живим), почну вiдбувати свої 10 рокiв в «iтееловських» таборах, чим мене «потiшили». Присвоїли каторжний табiрний номер Л-842, який вiдтепер повинен був замiнити моє iм'я прiзвище. Так я став каторжником, але вже тепер пiд номером Л-842.

Пiсля цього ми пройшли лiкарське обстеження, «комiсовку», де я отримав другу категорiю працi, i нарядчики спрямували мене в бригаду Кириченка.
Вiдтак повели нас до лазнi. У цей час тут милися каторжани-дистрофiки («доходяги»), якi вже не працювали, а перебували у так званих бараках «вiдпочинку» – ОП (отдыхающий пункт). Тут я вперше побачив, до якого стану можуть довести нашi «гуманнi визволителi». Такої жахливої картини я ще не бачив у своєму життi i не уявляв, що так можуть виглядати живi ще люди. Перед моїми очима пересувалися скелети, обтягненi жовтою зморщеною шкiрою. Але найважче було дивитися на їхнi обличчя без виразу, байдужi до всього, i особливо на очi, згасли, в яких вже не тлiла навiть найменша iскорка життя. Деякi не могли самi, без допомоги пересуватися. Важко було визначити їхнiй вiк. Ця картина вразила мене дуже глибоко. В моїй свiдомостi вона викликала вiдчуття вже давно баченого, але призабутого, однак продовжуючи дивитися на тих нещасних людей, в моїй пам'ятi поволi виринала зображена на картинцi смерть з косою над своєю жертвою, так колись страшили дiтей.

Чим бiльше я дивився на цi людиноподiбнi кiстяки, тим бiльший охоплював мене жах, що i я можу опинитися в такому жалюгiдному станi. Подумав, що краще смерть, нiж таке животiння.

Пiсля лазнi нам всiм трьом запропонували пiти в ЧОС (вiддiл табiрного забезпечення) i виписати все необхiдне, що належить в'язням. В ЧОСi виписали нам валянки третьего сорту, якi вiдразу треба було здавати в ремонт, матрац i наволочку. 3 одежi нам нiчого не дали. Показуючи свiй спалений бушлат i велику бiлу латку на його лiвому рукавi яку пришив в тюрмi, я тiшив себе надiєю, що менi його обмiняють на кращий, але цього не сталося. Тiльки Михайловi Хоптiвському виписали шапку-ушанку. Матрац i наволочку ми наповнили вологою тирсою i розiйшлися по бараках, до своїх бригад.

В бараках всi вiкна загратованi. В коридорi стояла велика «параша», зi своїм специфiчним запахом. Слабкi електричнi лампочки свiтили цiлу нiч, що не давало спокiйно спати, особливо на верхнiх нарах.

Увечерi одна за одною почали повертатися з роботи бригади. Зовнiшнiй вигляд каторжан справив на мене дуже прикре враження. Всi вони були закутанi. Обличчя закритi вiд вiтру i морозу, тiпьки очi свiтилися з-пiд шапок-ушанок. В такому одязi не можна було їх розпiзнати, хiба що по великих номерних знаках на спинах. Тiльки тодi, коли вони роздягнулися, я побачив їхнi обличчя.

Я зголосився до свого бригадира Кириченка. Вiн глянув на мене нещасного, обдертого, показав моє мiсце на верхнiх нарах i на цьому закiнчилося наше перше знайомство.

В бригадi, у якiй менi судилося працювати, я зустрiв багато землякiв, якi їхали зi мною стапом. Вони розповiли про подiї, якi вiдбулися в Дудинцi пiсля нашої втечi. Отож, пiсля обiду в день нашої втечi, бригади, якi з нами працювали, були знятi з роботи i вiдразу наглядачi почали їх перераховувати. Це повторилось декiлька разiв i кожен раз не дораховувались трьох в'язнiв. Тодi почали шукати втiкачiв. Не знайшовши їх поблизу зони, почали випитувати каторжан, хто з них знає втiкачiв в обличчя, але нiхто не зголосився. Однак, уже на вахтi, коли бригади впускали в робочу зону пересилки, один iз каторжан, якийсь Дмитро (прiзвища не пригадую) сказав, що знає втiкачiв. Його вивели з колони в'язнiв i запропонували йти з ними в пошуки. Одягнули в бiльш-менш порядний бушлат, взули у добрi i теплi бурки, i Дмитро разом з наглядачами вирушив розшукувати нас. Вони водили Дмитра по рiзних мiсцях Дудiнки, не минаючи базарiв i навiть, проти здорового глузду, шукали нас по рiзних концтаборах i робочих зонах. Пiсля безрезультатних пошукiв, якi тривали декiлька днiв, у Дмитра вiдiбрали бушлат i бурки, що його дуже розчарувало. Пiзнiше Дмитро каявся, що погодився на таку «юдину» роботу.

Менi розповiли, що не так давно з сусiднього норильського концтабору «Каларгон», не витримавши тяжких табiрних умов, четверо наших землякiв-каторжан: Iван Кобза (живе в Брюховичах бiля Львова), Iван Матвiїв (помер у Миколаєвi, Львiвської обл.), Дмитро Кухтiй (живе в Пiдгiрцях бiля Стрия) i Микола Кулик (помер) зробили спробу втекти на волю. Вiдiйшовши не так далеко вiд зони концтабору, почули, що у концтаборi забили на сполох. Вислана за ними погоня з собаками вiднайшла їх у тайзi, коли вони пробиралися по-пластунськи через залiзну дорогу Дудiнка–Норильськ. Спецiально тренованi для цiєї мети собаки вiдразу накинулися на втiкачiв зi скаженою люттю, почали рвати їхню одежу, кусати їх. Бiлышiсть переслiдувачiв схилялася до думки, щоби впiйманих тут-таки, на мiсцi, розстрiляти i вже до цього приготувалися, але один iз «мисливцiв» сказав, що втiкачi належать йому, бо вiн перший вислiдив їх, тому нiхто не має права вiдбирати їм життя. Так врятованi вiд смертi, пiсля сильних побоїв були пригнанi в зону, де їх за правилами показували в'язням, щоби iще раз впевнити в тому, що втекти з радянського ув'язнення неможливо. Однак втiкачам в одному пощастило: їх за таку провину не судили, а посадили в БУР на декiлька мiсяцiв, пiсля чого вiдправили в третiй каторжний концтабiр, де я згодом з ними познайомився.

...Кiнчався перший день мого перебування у третьому каторжному концтаборi. Вечером, перед сном («отбоем») наглядачi зробили перевiрку i закрили барак на замок. Я знайшов своє мiсце на нарах i переконався, що на матрацi i наволочцi, хоч i без простирадла, приємнiше спати, нiж на голiй землi, чи на голих нарах.
Так закiнчилися нашi невеселi мандри, i вiдкрилась нова сторiнка i життi каторжника № Л-842.

4 грудня 1990 р.

Зона. Видання Всеукраїнського товариства репресованих.
Громадський та лiтературний часопис Всеукраїнського Товариства репресованих. 1/1992

Подпись под фото:
Iвано-Франкiвськ – вересень 1989 р. Дем'янiв лаз. Жертви НКВД – 1941 рiк