«...В мене ціль була єдина — спини не згинати»
Днями виповнюється двадцять років з часу смерті відомого у краї
художника, поета і патріота Івана Хандона
Коли займеться небо знов,
Коли палатиме кругом,
І СвятСофійський і СвятоЮрський
Вдарять дзвони,
Народ замучений повстане,
Відвічні скине він кайдани
День Щастя, Радості прийде
Згадай мене!
(Іван Хандон, 1941 рік)
Так писав Іван Хандон по дорозі на Воркуту у 1941 р. без всякої надії, що буде жити сам, але з великою надією, що буде жити Україна, і що прийде день, коли їх катованих, мордованих по тюрмах, гнаних голими і босими по бездорі-жжю Півночі, згадаємо ми сьогодні, коли маємо Незалежну Україну. Згадаємо, щоби пам’ятати вічно, якою ціною заплачено за Незалежність, як приносились без сумніву та вагань на цей вівтар і молоде життя, і здоров’я, і талант.
Мене в Батькові завжди вражало те, що в найтяжчі часи (а їх на його долю випало чимало), він ніколи не пожалів, що став на шлях боротьби за волю України.
Неодноразово казав мені: «Людина повинна бути вільною, але волю ніхто, ніколи не дарував, її треба здобувати». Мене вражало в ньому – людині з ніжною, поетичною душею, така сила духу, яка не раз заставляла ворога зупинитись…
Звідки ж взялась така непереможна Віра, така незламна сила Духу?!
Виросла вона в рідному краю, оповитому красою гір і лісів, наповненому народною піснею, спогадами про минувшину, про козацтво і таку ще недавню історію Стрілецтва, піднялася вона з материнського благословення:
Загриміло, зашуміло, земля гуде, стогне…
Зарево і пожежі, лопають гранати…
Чути стріли, скоростріли і ревуть гармати.
Чути крики і ридання, кричить гайвороння…
Запах диму, спалянини і пискіт дитини…
Рвуться коні на припоні, мекають ягнята,
А в воротях проводжає старесенька Мати
Єдиного свого сина …І хрестом взмахнула:
- Іди, сину, та не забудь нашу Україну!
Не жалій себе самого, не пожалій крові
За святую справу нашу не жалій НІЧОГО…
Постояла, помолилась, ще перехрестила:
- Не забудь же, любий синку, що я говорила!..
(Іван Хандон, 1941 р.)
Народився Іван Хандон в 1911 році в с.Корчин, що на Сколівщині, в багатодітній сім’ї. З 14 років він є активним членом, а незабаром і головою таких товариств, як «Просвіта», «Рідна школа», очолює товариство «Відродження», стає головою військово-спортивної організації «Сокіл», є курінним молодіжної організації «Пласт» (курінь ім. Ярослава Осьмомисла при коші Червоної Калини у м.Стрию).
Ходили хлопці походами по рідному краю, гартували свою волю та дух, берегли стрілецьку славу, впорядковували могили на Маківці та Ключі…
Згодом Батько стає членом УВО. За цю діяльність неодноразово сидів ще за Польщі в тюрмах Сколього, Стрия, Львова. Спілкування та перебування під арештом в одній камері з братом Степана Бандери Василем, з провідниками Олексою Гасином та Федаком додало віри та сил. Батько писав: «Спілкування з цими людьми допомогло мені стати самим собою і ще з більшим завзяттям виступати проти окупантів».
Під час служби в польській армії в Кракові Батько зустрічається з Богданом Лепким і ця зустріч лишила свій слід на ціле життя.
У 1936 році польські поліцаї вбили кращого батькового товариша Дмитра Кирчіва. Після похорону, який хлопці організували як належиться, Батько знову арештований і в тюрмі… Після цього арешту він потрапляє у районний, а далі — у повітовий провід ОУН, стає референтом військового вишколу і повністю віддається цій роботі… Скільки хлопців здобули в нього військові знання?!.. Скільком вони допомогли вижити, вистояти в жорстоких сталінських катівнях?!..
А далі - вересень 1939 року… Батько допомагає поетові Богданові Кравціву перебратися горами на Захід, а сам лишається в рідному краю, щоб боротися з новими – московськими окупантами…
Тільки у 1978 році Батько повертається у рідне село. Тут він уважно стежив за політичними подіями в Україні, його тішило, що наростає процес національного відродження.
Але дожити до Самостійності України, за яку боровся ціле своє життя, вже не довелося… Батько помер 22 червня 1989 року.
В одному з останніх віршів, згадуючи свій життєвий шлях, Батько напише:
…В мене ціль була єдина – Спини не згинати!
В ката ласки не просити, й стоячи вмирати!
Вірю, знаю, хоч не мені…але будуть вітати
Буде ВІЛЬНА і во СЛАВІ УКРАЇНА - МАТИ!
(Іван Хандон, 1 травня 1989 р.)
Вічна Пам’ять і Слава тим, хто наближав нам День Незалежності своєю Вірою, Боротьбою, Невтомною Працею та своїми Муками в ім’я України!
Н.ХАНДОН-НЕМИРОВСЬКА.
На фото: І.Хандон (з архіву автора).
Иван Хандон, Петр Вергун
Картина Ивана Хандона, написанная в сссылке.