КОЖУМ’ЯКА Степан Демидович

КОЖУМ’ЯКА Степан Демидович

КОЖУМ’ЯКА Степан Демидович (русифіков. Кожем’якін); 04. 12. 1898 (17. 12), м. Новомиргород Єлисаветградського пов., нині Кіровоград. обл. – 31. 08. 1989, там само) – інжененр-мостобудівник, автошляховик, публіцист, літературознавець, мовознавець, громадський діяч, активний учасник національно-визвольних змагань 1917–20 і дисидентського руху опору, борець за культурно-духовні та політичні права українського народу. У 1917 К. закін. Єлисаветград. земські педагогічні курси й одержав звання народного вчителя. Навчаючись на педкурсах, випускав рукописний журнал “Лісовий струмок”, де в одному з номерів помістив допис “Більшовизм”, у якому піддав жорсткій критиці радянський лад. У 1922 із членів Новомиргородського педколективу організував редколегію і розпочав видавати ілюстрований журнал “Перша ластівка”. Брав участь у сільськогосподарській комуні “Рілля”. За гострий політичний конфлікт був звільнений із посади завідуючого 4-ю новомиргородською школою та позбавлений членства в Спілці вчителів. У пошуках справедливості апелював до Єлисаветград. відділу освіти, який скерував К. у 1923 на навчання до Одеси. У 1926 закінчив фа-культет соціального виховання, а в 1928 – мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю “Борис Грінченко”. Грав на бандурі, ходив у національному вбранні, у відвертих розмовах говорив правду про події 1918 року в Україні. Навесні 1928 мав здавати державний іспит, але з 6 на 7 березня був заарештований співробітниками ДПУ і засланий на три роки до Йошкар-Оли. Диплом про освіту все ж отримав. Після повернення із заслання К. закінчив Харківський автошляховий інститут. У 1937 році знову заарештований за антирадянську агітацію і пропаганду й засланий у Самарлаг Куйбишевської обл. на 10 років. Працював у концтаборі на будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки “ІЛ-14” та “ІЛ-15”. Хворий і знесилений чекав смертного часу, та завдяки знанням технології торкретбетону за вказівкою зверху був порятований і працював на секретних об’єк¬тах: споруджував радіощоглу, що мала замінити московську; величезне підземне сховище для уряду з Москви, на випадок евакуації під натиском німецьких військ. Після відбуття терміну – вільнонайманий робітник. У 1949 К. утретє заарештований за політичною статтею й засланий на вічне поселення до Красноярського краю. У Велико-Улуйському р-ні підняв шляхове будівництво. Після викриття культу особи Сталіна К. повернувся в Україну. 9 лип. 1958 постановою Черкаськ. обл. суду реабілітований. Із 1954 по 1973 К. працював інженером-автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722 проклала автомагістраль Черкаси – Умань – Гайсин (417 км). Із 1966 по 1973 К. займався проектуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись на Кіровоградщині. Зокрема, у м. Велика Виска – 40 метровий залізобетонний міст, Голованівську – близько 40 м, Новомиргороді – 98 м, Гайвороні, а також у с. Мартоноша, Каніж, Панчево, Рубаний Міст, Коробчино. Упродовж багатьох років К. брав активну участь у національно-громадському житті. Свідчення тому: організоване ним встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку с. Лип’янка (скульптура Івана Гончара); залишені спогади, фотографії, листування з друзями – Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським; опубліковані в пресі спогади з історії Новомиргородщини та Шполянщини. Його філософські, політичні, національні погляди найповніше відображені в епістолярній спадщині. У 1969 К. започатковує традицію покладання “березневих вінків” до пам’ятників Тараса Шевченка у Шполянському р-ні, клопоче про вихід творів передової зарубіжної класики та журналу “Кур’єр ЮНЕ¬СКО” українською мовою, про реформу освіти, повернення до української абетки вилученої літери «ґ», залучає до цього близьких і знайомих, самотужки упорядковує “Автошляховий словник”. Щоб зберегти та виявити зацікавленість і потяг до примноження яскравих сторінок історії України К. розмножував самвидавом власні наукові розвідки: краєзнавчі дослідження “Цегляне диво”, “Собор Святого Миколи”, “Спомник Кобзарю” та ін. Чільне місце займають петиції-вимоги К. до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів із вимогою “припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу”, а також поширення політично важливих документів. Зокрема, “Всезагальної декларації прав людини ООН”, праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби, позацензурних віршів Василя Симоненка та ін. К. ґрунтовно доводив об’єк¬тивність процесу виокремлення в України як незалежної держави і задовго передбачив здобуття нею суверенітету. Важливе значення в публіцистиці К. приділено українській інтеліґенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в житті, твердо й повсякчас пам’ятати про обов’язки перед українським народом та суспільством. На переконання К., “інтеліґентна людина – це світло, що повинно світити навколо всіма найкращими якостями. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди й краси”. К. виховував національно свідомих громадян України. Його творча спадщина актуальна і нині. Із лип. 2007 у м. Новомиргороді діє Музей Степана Кожум’яки.

Літ.: Селецький П. Останній Міст // Молодий комунар. – 1988. – 14 трав.; Бондар В. Винниченко промовляє до земляків // Літературна Україна. – 1990. – 22 листоп.; Лепеха С. До діда, у курінь // Червона зірка. – 1991. – 20 жовт.; Суржок М. А як ви себе почуваєте? // Вільний голос. – 1992. – 2 лип.; Планида Степана Кожум’яки. Сер.: Життя славетних / Упоряд. та авт. передм. Ю. Колісник. – Черкаси: Брама, 2004. – 224 с.
Ю. В. Колісник


На главную страницу