КОЖУМ’ЯКА Степан Демидович (русифіков. Кожем’якін); 04. 12. 1898 (17. 12), м.
Новомиргород Єлисаветградського пов., нині Кіровоград. обл. – 31. 08. 1989, там
само) – інжененр-мостобудівник, автошляховик, публіцист, літературознавець,
мовознавець, громадський діяч, активний учасник національно-визвольних змагань
1917–20 і дисидентського руху опору, борець за культурно-духовні та політичні
права українського народу. У 1917 К. закін. Єлисаветград. земські педагогічні
курси й одержав звання народного вчителя. Навчаючись на педкурсах, випускав
рукописний журнал “Лісовий струмок”, де в одному з номерів помістив допис “Більшовизм”,
у якому піддав жорсткій критиці радянський лад. У 1922 із членів
Новомиргородського педколективу організував редколегію і розпочав видавати
ілюстрований журнал “Перша ластівка”. Брав участь у сільськогосподарській комуні
“Рілля”. За гострий політичний конфлікт був звільнений із посади завідуючого 4-ю
новомиргородською школою та позбавлений членства в Спілці вчителів. У пошуках
справедливості апелював до Єлисаветград. відділу освіти, який скерував К. у 1923
на навчання до Одеси. У 1926 закінчив фа-культет соціального виховання, а в 1928
– мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши
дипломну працю “Борис Грінченко”. Грав на бандурі, ходив у національному вбранні,
у відвертих розмовах говорив правду про події 1918 року в Україні. Навесні 1928
мав здавати державний іспит, але з 6 на 7 березня був заарештований
співробітниками ДПУ і засланий на три роки до Йошкар-Оли. Диплом про освіту все
ж отримав. Після повернення із заслання К. закінчив Харківський автошляховий
інститут. У 1937 році знову заарештований за антирадянську агітацію і пропаганду
й засланий у Самарлаг Куйбишевської обл. на 10 років. Працював у концтаборі на
будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки “ІЛ-14” та “ІЛ-15”. Хворий
і знесилений чекав смертного часу, та завдяки знанням технології торкретбетону
за вказівкою зверху був порятований і працював на секретних об’єк¬тах:
споруджував радіощоглу, що мала замінити московську; величезне підземне сховище
для уряду з Москви, на випадок евакуації під натиском німецьких військ. Після
відбуття терміну – вільнонайманий робітник. У 1949 К. утретє заарештований за
політичною статтею й засланий на вічне поселення до Красноярського краю. У
Велико-Улуйському р-ні підняв шляхове будівництво. Після викриття культу особи
Сталіна К. повернувся в Україну. 9 лип. 1958 постановою Черкаськ. обл. суду
реабілітований. Із 1954 по 1973 К. працював інженером-автошляховиком у Златополі
та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722
проклала автомагістраль Черкаси – Умань – Гайсин (417 км). Із 1966 по 1973 К.
займався проектуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись на
Кіровоградщині. Зокрема, у м. Велика Виска – 40 метровий залізобетонний міст,
Голованівську – близько 40 м, Новомиргороді – 98 м, Гайвороні, а також у с.
Мартоноша, Каніж, Панчево, Рубаний Міст, Коробчино. Упродовж багатьох років К.
брав активну участь у національно-громадському житті. Свідчення тому:
організоване ним встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку с. Лип’янка (скульптура
Івана Гончара); залишені спогади, фотографії, листування з друзями – Борисом
Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором
філології Володимиром Лазурським; опубліковані в пресі спогади з історії
Новомиргородщини та Шполянщини. Його філософські, політичні, національні погляди
найповніше відображені в епістолярній спадщині. У 1969 К. започатковує традицію
покладання “березневих вінків” до пам’ятників Тараса Шевченка у Шполянському
р-ні, клопоче про вихід творів передової зарубіжної класики та журналу “Кур’єр
ЮНЕ¬СКО” українською мовою, про реформу освіти, повернення до української абетки
вилученої літери «ґ», залучає до цього близьких і знайомих, самотужки
упорядковує “Автошляховий словник”. Щоб зберегти та виявити зацікавленість і
потяг до примноження яскравих сторінок історії України К. розмножував самвидавом
власні наукові розвідки: краєзнавчі дослідження “Цегляне диво”, “Собор Святого
Миколи”, “Спомник Кобзарю” та ін. Чільне місце займають петиції-вимоги К. до
Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів із
вимогою “припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського
народу”, а також поширення політично важливих документів. Зокрема, “Всезагальної
декларації прав людини ООН”, праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана
Дзюби, позацензурних віршів Василя Симоненка та ін. К. ґрунтовно доводив
об’єк¬тивність процесу виокремлення в України як незалежної держави і задовго
передбачив здобуття нею суверенітету. Важливе значення в публіцистиці К.
приділено українській інтеліґенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в
житті, твердо й повсякчас пам’ятати про обов’язки перед українським народом та
суспільством. На переконання К., “інтеліґентна людина – це світло, що повинно
світити навколо всіма найкращими якостями. Вона повинна вести перед, бути
зразком поступу, справедливості, свідомості, правди й краси”. К. виховував
національно свідомих громадян України. Його творча спадщина актуальна і нині. Із
лип. 2007 у м. Новомиргороді діє Музей Степана Кожум’яки.
Літ.: Селецький П. Останній Міст // Молодий комунар. – 1988. – 14 трав.; Бондар
В. Винниченко промовляє до земляків // Літературна Україна. – 1990. – 22 листоп.;
Лепеха С. До діда, у курінь // Червона зірка. – 1991. – 20 жовт.; Суржок М. А як
ви себе почуваєте? // Вільний голос. – 1992. – 2 лип.; Планида Степана Кожум’яки.
Сер.: Життя славетних / Упоряд. та авт. передм. Ю. Колісник. – Черкаси: Брама,
2004. – 224 с.
Ю. В. Колісник